35

У печері, де вони зупинилися, вогонь горів повільно, розганяючи вогку темряву. Інгвільд сиділа біля стіни, схрестивши ноги. Поруч лежав Скрімре, його груди ритмічно підіймалися, вуха час від часу здригалися від звуків у глибині.

Ейрік мовчав. Він сидів навпроти вогню, дивився на язики полум’я, але бачив зовсім інше. Кожного разу, коли він заплющував очі, перед ним поставав образ Фенріра. Він чув відлуння його голосу у власній крові. Знак на долоні пульсував — іноді тихо, іноді так, що він боявся підвести руку.

Білий вовк стояв на вході до печери. Його тіло було нерухомим, але очі світилися, відбиваючи полум’я. Він чекав, і від його мовчазної присутності у повітрі відчувалася напруга.

— Ти знову бачив його? — тихо запитала Інгвільд.

Ейрік кивнув.
— Він не відпускає мене. Він дав мені силу, але вона наче не моя. Я боюся втратити себе.

Вона не відповіла. Її пальці торкнулися руків’я ножа міцніше, ніби від цього залежала впевненість. Вона знала: якщо він впаде у темряву, лише вона стоятиме поруч.

Ніч тягнулася довго. Десь углибині печери чувся шум води. Час від часу каміння тріскотіло, і здавалося, що гори самі слухають їх. Нарешті втома перемогла, і вони по черзі задрімали.

* * *

Того ж часу, не так далеко, інша група людей підіймалася тим самим шляхом. Торвальд ішов попереду, його плечі були важкими, але кроки впевненими. Поруч трималася Сігне. Вона не зводила очей із засніжених схилів, ніби намагалася знайти в них знак, слід чи тінь.

Воїни мовчали. Вони знали, що йдуть не просто за наказом ярла. Вони йшли за ним як за батьком, що шукає доньку. І хоч мороз стискав груди, вони не скаржилися.

Коли сонце торкнулося верхівок гір, вони вийшли до озера. Його поверхня була вкрита льодом, під яким застигли бульбашки. Торвальд зупинився. Він відчув, що це місце не просте.

— Вона була тут, — сказала Сігне. Її голос був упевнений. — Я відчуваю.

Воїни обвели озеро, шукаючи сліди. Один знайшов зламану гілку біля каменя, інший — слід лапи, що вів угору. Всі шляхи сходилися в одному напрямку.

— Ми йдемо далі, — сказав Торвальд. — Вона близько.

* * *

На світанку в печері Інгвільд прокинулася першою. Білий вовк уже не стояв на вході — він зник у темряві. Вона стривожено озирнулася, та Ейрік підняв руку.

— Він веде нас, — сказав він. — І ми маємо йти.

Скрімре підхопився, готовий до дороги. Вони загасили вогонь, зібрали речі й рушили за вовком.

Дорога вела вглиб гір. Камінь був вологий, на ньому блищала крига. Стеля звужувалася, і доводилося йти нахиленими. Нарешті тунель розширився, і перед ними відкрилася нова зала.

Тут було тихо, але повітря здавалося живим. На стінах сяяли руни, і Ейрік одразу відчув, як знак на його руці відгукнувся. Він торкнувся каменю — і знову побачив видіння.

Перед ним стояв вовк — не білий, а чорний, той самий, що він бачив у снах. Його очі палали, а паща ворушилася без звуку. І лише коли Ейрік підняв голову, він почув слова:

— Вибір прийде швидше, ніж ти думаєш. За тобою йдуть. Вони принесуть кров.

Ейрік здригнувся. Коли видіння розтануло, він подивився на Інгвільд.

— Мій батько, — сказала вона. — Він уже близько.

Ейрік мовчав. У його серці боролися два відчуття — радість і страх. Він знав, що зустріч змінить усе.

* * *

Торвальд і його люди рухалися далі. Шлях ставав важчим, сніг глибшим. Коли вони зупинилися перепочити, один із воїнів вказав угору:

— Бачите? Світло.

На скелі високо світився відблиск, наче сяяли кристали. Торвальд стиснув кулаки.

Сігне підійшла до нього.
— Я піду з тобою, коли ми знайдемо її. Вона буде налякана. Їй треба побачити знайоме обличчя.

Він кивнув. Його очі палали рішучістю.

* * *

У печері Ейрік і Інгвільд сіли перепочити. Білий вовк лежав неподалік, його погляд був спокійний, але насторожений. Скрімре важко дихав, але не зводив очей з темряви, що лишалася за ними.

— Я не знаю, що станеться, коли ми зустрінемо твого батька, — сказав Ейрік. — Він бачить у мені ворога.

Інгвільд поклала руку йому на плече.
— Він побачить у тобі того, кого я вибрала. І якщо навіть не одразу… він мусить зрозуміти.

Їхні погляди зустрілися. У тиші між ними вже не було страху — лише рішення йти далі разом.

* * *

Торвальд піднімався останнім відрізком шляху. Його ноги важко грузли в снігу, але він не спинявся. Він бачив у темряві відблиски вогню — їхнє вогнище.

Воїни розійшлися, готуючи шлях для зустрічі. Сігне йшла поруч, її серце билося швидше, ніж кроки. Вона знала: мить близька.

Коли вони вийшли до входу в печеру, Торвальд зупинився. Його долоня лягла на камінь. Він відчув тепло — і зрозумів, що його донька там.