33

Полум’я багаття тріщало, кидаючи жовті відблиски на вологі стіни печери. Після проходу мосту, вони вирішили відпочити в печері, що трапилася їм по дорозі.

 Інгвільд сиділа поруч із Ейріком, але відстань між ними була важчою за будь-які слова. Вона не зводила очей з його руки, на якій палаючим знаком виднівся відбиток лапи. Здавалося, він проникав глибше у шкіру, лишаючи жар у самому серці.

— Що він тобі сказав? — тихо спитала вона.

Ейрік довго мовчав. Він дивився у полум’я, наче там шукав відповідь, яку не наважувався озвучити. Потім нарешті підняв погляд.

— Фенрір дав мені силу. Але попередив, що вона може знищити і мене, і тих, хто поряд.

Інгвільд стиснула кулаки. У голові ще звучали слова про зв’язок між ними, сказані загадковою постаттю біля озера. Вона знала: втекти від цього не вийде.

— Ти не один, — промовила вона твердо. — Ми - разом.

Білий вовк, що лежав у глибині печери, підняв голову й тихо завив. Його голос луною розійшовся темними коридорами.

Ейрік нахилився ближче до Інгвільд, але вогонь раптом спалахнув, немов щось невидиме торкнулося полум’я. У його зіницях на мить промайнуло червоне світло. Інгвільд затримала подих, та він швидко відвів очі, відступивши.

— Тобі треба відпочити, — мовив він.

Вона розстелила плащ на холодній землі, але сон не йшов. Коли повіки нарешті зімкнулися, її огорнув морок, і вона побачила сновидіння.

Темна рівнина. Криваве небо. Вдалині величезний силует вовка, з очима, що світилися вогнем. Поруч із ним стояв Ейрік, а біля його ніг — вона сама, зв’язана невидимими кайданами. Голос лунав з усіх боків:
— Її серце — твій ключ. Без неї ти впадеш.

Інгвільд прокинулася з криком. Скрімре підскочив, гарчачи, а Ейрік схопився за меч. Вона вчепилася в його руку, тремтячи, та не сказала нічого. Лише подумала: час попереду буде важчим, ніж вони уявляли.

* * *

Торвальд ішов попереду загону, долаючи густий сніг. Його плечі вкривала біла паморозь, подих клубився парою. Поруч крокувала Сігне. Її молоде обличчя було блідим, але очі горіли впертістю.

— Чому ти пішла зі мною? — спитав він, не озираючись.

— Бо Інгвільд — моя подруга, — відповіла Сігне. — Вона до мене з самого початку ставилася не так як інші.... Я не залишу її тепер.

Торвальд кивнув. Він не був людиною, що легко ділиться думками, але ця відвага юної дівчини вражала.

Дорога ставала важчою. Ліс стягувався туманом, дерева хрипіли під вагою снігу. Чоловіки, що йшли позаду, бурмотіли молитви, час від часу озираючись на темні хащі. Було відчуття, що за ними стежать.

Під час привалу Сігне піднялася й підійшла до Торвальда.
— Я бачила сон, — сказала вона. — Інгвільд стояла біля урвища, а поряд вовк із білою шерстю. І ще інший — чорний, у тіні. Вони обидва дивилися на неї, і вона не знала, кого обрати.

Торвальд нахмурився. Його дружина Фрейдіса колись говорила про подібні видіння. Вони вели або до загибелі, або до спасіння.

— Це знак, — тихо відповів він. — Ми повинні встигнути раніше, ніж темрява забере її.

Він знову зібрав людей. І вони рушили далі, попри втому й холод.

* * *

У печері ніч минула тривожно. Ейрік майже не зімкнув очей, бо чув, як кров у його жилах віддає гулом. Знак на долоні пульсував. Білий вовк дивився на нього, не кліпаючи, немов чекав на рішення.

На світанку вони знову рушили вглиб гір. Стежка була вузькою, камінь вкривав лід. Інгвільд йшла повільно, щоб не втратити рівноваги.

Коли вони піднялися вище, знову почулося завивання. Але цього разу не вовчий. Це був крик, людський.

Ейрік стиснув меч.
— Ми тут не самі.

Білий вовк обернувся й рушив далі, ведучи їх у невідомість.

* * *

Торвальд із людьми саме тоді дійшов до підніжжя тих самих гір. Вітер гнав перед ними сніг, але він не спинився. Його кроки були важкі, та у грудях палахкотіло одне бажання — знайти доньку.

— Я відчуваю її, — мовив він до Сігне. — Вона десь попереду.

Дівчина підняла очі вгору. Хмари розривалися, і крізь них пробивалося бліде світло. Вона подумала, що то добрий знак. Але в глибині душі знала: їх чекає зустріч не лише з Інгвільд, а й з тінню, що йде за нею.