32

Інгвільд і Ейрік залишили печеру. Сніг уже перестав падати, залишивши поверхню рівною, але крихкою. Білий вовк ішов попереду, його очі світилися тьмяно, вказуючи шлях через ущелини і схили. Скрімре йшов поряд із Інгвільд, час від часу гарчав на підозрілі тіні.

Ейрік торкався долоні, де залишилося клеймо Фенріра. Воно було тепле і важке. Кожен крок пробуджував відчуття, що печера ще продовжує жити десь поруч, що тінь Фенріра залишається з ними і спостерігає.

— Це лише початок, — сказав Ейрік, відчуваючи, як його серце б’ється швидко. — Клеймо показує шлях, але я ще не розумію куди він веде.

Інгвільд мовчала, йшла пліч-о-пліч. Вона відчувала, що кожен крок вгору, кожен підйом по слизьких схилах — це не просто шлях через гори. Це випробування, і воно чіпляє їхні душі, перевіряючи силу волі, взаємну довіру і здатність бачити істину.

Скелі звужували стежку, крихкий сніг під ногами інколи провалювався, але вовк завжди знаходив оптимальний маршрут. Його інстинкт допомагав уникати пасток, а його присутність давала впевненість. Ейрік відчував, що саме через нього клеймо має значення: воно не просто знак сили, а ключ до минулого, до того, ким він був і ким має стати.

Вітер приносив туман, і перед ними час від часу з’являлися видіння: фрагменти минулого, сновидіння, що зливалися з реальністю. Він бачив дитинство, заховане від людей, та перші кроки в світі вовків. Вовк поруч не тільки вказував шлях, а й був провідником у цих видіннях, допомагаючи Ейріку розуміти, що минуле й теперішнє тісно переплетене.

Інгвільд відчувала магію цього світу. Кожен звук, кожен подих вітру приносив відгомін давніх історій. Вона розуміла: вони йшли не просто по землі — вони йшли по нитках долі, де кожен крок визначав наступні події. Скрімре стояв напоготові, а білий вовк вів попереду.

Тінь Фенріра лишалася з ними. Інгвільд не бачила його, але відчувала присутність. Вона розуміла, що небезпека ще попереду, і що за кожним поворотом приховані випробування, яких не можна уникнути.

На вершині ущелини вони натрапили на старі руни, викарбувані на камені. Вони світилися слабким синім світлом. Ейрік приклав клеймо до однієї з них — руна відповіла, змінюючи форму і показуючи напрямок. Це був шлях, який тільки він міг пройти, але поруч була Інгвільд. Без її підтримки він не зміг би рухатися далі.

— Ти бачиш це? — спитав він, показуючи на світло.
— Так, — відповіла вона.

Вони рушили далі, вглиб ущелини, де вітер став ще різкішим, а сніг під ногами тонким. Білий вовк ішов попереду, залишаючи сліди, що сяяли на снігу. Кожен їхній крок був важким, але неминучим.

Попереду відкрилося нове видіння: Ейрік побачив своє минуле і майбутнє одночасно. Лінії життя перепліталися, а силу, яку він отримав від Фенріра, треба було прийняти або відкинути. Інгвільд тримала його за руку, і він відчув, що її присутність стримує його від втрати себе.

Вони пройшли ще кілька кілометрів, поки не натрапили на вузький кам’яний міст, що перетинав прірву. Під ногами хитка стежка, скелі слизькі від снігу. Вовк зупинився, дивлячись на них, і завив низько. Це було не просто попередження — це був заклик: далі йде небезпечне випробування.

— Ми мусимо пройти, — промовив Ейрік. — Інакше шлях до минулого не відкриється.
— Я з тобою, — відповіла Інгвільд, стискаючи його руку.

І вони пішли вперед, уважно стежачи за кожним рухом, за кожним каменем. Скрімре йшов поруч, білий вовк — попереду, а руни, що з’являлися під ногами Ейріка, вказували шлях до давніх таємниць, до того, що приховано від світу і лише вони могли відкрити.

Темрява ущелини опускалася довкола них, але в їхніх серцях світився крихкий вогник віри, який підказував: кінець дороги ще не настав. Попереду — нові відкриття, нові випробування, а клеймо Фенріра, який залишився на долоні Ейріка, знову нагадував про те, що сила має значення лише тоді, коли її можна стримати.