31

Сніг падав густо, покриваючи схили. Повітря було важким, дихати ставало дедалі важче. Інгвільд йшла за Ейріком, стискаючи руків’я свого ножа, ніби від цього залежала рівновага. Поруч із нею біг Скрімре, раз по раз зупинявся, нюхав повітря, а тоді насторожено гарчав. Білий вовк йшов попереду, його слід залишався чітким на тонкому шарі снігу й вів вище у гори.

Вітер піднявся різко. Каміння під ногами було вологим, слизьким. Один невірний рух — і можна було зірватися вниз, у холодну прірву.

— Тримайся ближче, — кинув Ейрік через плече.
— Я поруч, — відповіла Інгвільд, відчуваючи, як мороз залазить під шкіру.

Вони йшли вузькою стежкою, коли земля під ногами здригнулася. Скрімре загарчав і зірвався вперед. Білий вовк різко завив, і в ту ж мить над їхніми головами з тріском посипався сніг. Інгвільд відчула, як її вдарила хвиля крижаного повітря.

— Лавина! — крикнув Ейрік, схопивши її за руку.

Вони кинулися вбік, до скелі. Сніг обрушився з гуркотом, заглушаючи все навколо. Інгвільд відчула, як її ноги втягує вниз, але сильна рука Ейріка рвучко потягнула її вгору. Вони впали в заглиблення під виступом скелі, притискаючись одне до одного. Скрімре встиг заскочити поруч, тісно прижався до них. Білий вовк зник у вирі снігу.

Гуркіт тривав довго, потім стих. Залишився тільки шум вітру. Інгвільд важко дихала, на губах відчувала сіль крові — прикусила губу, коли падала. Ейрік не відпускав її руки.

— Ти ціла? — його голос був хрипким.
— Так… — вона ледь всміхнулася, але сльози стояли в очах. — Якби не ти…

Він стиснув її пальці, мовби теж боявся відпустити. Потім підняв голову й побачив: білий вовк стояв на скелі вище, цілий. Він мовчки дивився на них і рушив уперед.

— Він веде нас, — сказав Ейрік. — І ми мусимо йти.

Вони вибралися з-під завалу й рушили далі. Дорога стала ще важчою. Сніг діставав до колін, вітер кидав у лице крижаний пил. Інгвільд йшла поруч, її плечі тремтіли від утоми, але вона не зупинялася.

Нарешті вовк завів їх до печери. Вхід був вузький, але далі розкривалося темне нутро. Всередині було тихо, тільки вода крапала зі стелі. Вони розвели маленьке вогнище, обсушили одяг. Скрімре ліг біля вогню, важко зітхнув і заснув.

Та спокій був оманливим. Білий вовк не лягав. Він стояв у глибині печери, дивився кудись у темряву. Його очі світилися.

Ейрік піднявся.
— Він кличе мене, — промовив тихо.

— Куди? — Інгвільд встала слідом.
— Углиб. Ти можеш залишитися тут.
— Ні. Я йду з тобою.

Вони рушили за вовком. Темрява густішала, тіні ворушилися. В повітрі відчувалася сила, від якої шкіра вкривалася холодом.

Далі тунель вивів їх до великої зали. Стіни світилися тьмяним сяйвом кристалів, а посередині — камінь, чорний і гладкий. Біля нього вовк зупинився.

Раптом Ейрік відчув, як щось тягне його до каменя. Ноги самі ступали вперед. Долоня торкнулася холодної поверхні — і світ зник.

Він стояв у темряві. Небо було чорним, під ногами — земля дихала жаром. Здалеку почулося ревіння. З туману виринула тінь — величезна, із кривавими очима. Це був Фенрір.

Його паща розкрилася, і голос увірвався у свідомість:
— Ти — мій спадок. У твоїх жилах — крихта моєї сили. Ти можеш її зламати або прийняти. Якщо відмовишся — вона сама обере час і вийде назовні.

Ейрік тремтів, але не від страху, а від ваги цих слів.
— Чому я? — спитав він.
— Бо ти народжений у ніч, коли була розірвана клятва. Люди боялися й сховали твоє ім’я. Тепер ти мусиш вирішити — бути їхнім ворогом чи їхнім щитом.

Фенрір нахилився, і з його пащі впала іскра. Вона вдарила у землю й перетворилася на руни. На камені перед Ейріком сяяли знаки — шлях, який тільки він міг пройти.

— Твоє серце ще не зробило вибору, — промовив Фенрір. — Але поруч із тобою є та, хто зможе втримати тебе від темряви. Без неї ти не виживеш.

Світ розтанув.

Ейрік отямився на колінах біля чорного каменя. Інгвільд стояла поруч, її руки були на його плечах. Вона дивилася на нього широко розкритими очима.

— Ти бачив щось, — сказала вона.
— Я бачив Фенріра, — прошепотів він. — І він… лишив мені знак.

Він підняв руку — на долоні залишився відбиток лапи, темний і палаючий.

— Це клеймо? — запитала вона.
— Це дорога, — відповів він. — Але й прокляття.

Вовк підняв голову й завив. Його голос рознісся по печері, і відлуння пішло далекими коридорами.