30

Ніч сповзала з гір повільно, наче розкривала темні крила, і тіні довкола ставали густішими. Інгвільд сиділа біля згасаючого вогнища. Поруч лежав Скрімре, важко дихаючи після довгого переходу, а за кілька кроків стояв Білий вовк. Його шерсть світилася у темряві, він не ворушився, але відчувалося — він чує кожен шурхіт. Ейрік спирався на камінь, втупившись у далечінь. Його обличчя було зосередженим, та водночас у ньому жила втома.

— Завтра ми підемо далі, — промовив він нарешті. — До підніжжя гір залишилося небагато. Але шлях там небезпечний.

— Я йду, — відповіла Інгвільд твердо.

Її голос не тремтів. Вона відчувала, що не має права зупинитися, навіть коли серце стискалося від страху.

Ейрік кивнув, не сперечаючись. Він бачив сни. І щоразу вони ставали важчими, як випробування, яке чекає попереду.

* * *

Ранок зустрів їх холодом. Сніг вкрив стежку тонким шаром, дерева стояли мовчки, і тільки шорох гілля свідчив, що життя ще є. Білий вовк пішов уперед, поволі, не кваплячись. Він ніби знав дорогу, і Ейрік мовчки йшов за ним, не зводячи очей з його лап, що лишали сліди на снігу.

Інгвільд йшла позаду, обережно ступаючи, щоб не впасти на слизьких каменях. Вона відчувала дивний спокій, хоч попереду чекала небезпека.

— Він знає, куди вести, — сказав Ейрік. — Цей вовк не просто звір. Він приходить у мої сни.

— І в мої, — тихо озвалася Інгвільд.

Ейрік подивився на неї. Він не очікував почути ці слова. Але його серце відчуло — вона не збрехала.

Вони йшли мовчки ще довго. І коли сонце піднялося над горами, на стежці з’явилися камені, наче хтось колись вимостив дорогу. Місця ставали суворішими, а тиша глибшою.

* * *

Тієї ж ночі Інгвільд прокинулася від сну. Вона сиділа біля згаслого вогнища, вдивляючись у темряву. Уві сні вона бачила зграю вовків, що бігли серед снігу. Їхні очі світилися, вони оточували чорний камінь, а в центрі стояв Ейрік. Його руки були в крові, а обличчя сповнене страждання.

— Я боюсь, — прошепотіла вона, сама не розуміючи, чи каже це насправді, чи ще у сні.

Ейрік підійшов до неї, сів поруч. Його обличчя було втомлене, але очі ясні.
— Я теж, — відповів він. — Але цей шлях ми маємо пройти.

Їхні руки зустрілися. І навіть у темряві Інгвільд відчула тепло.

* * *

Тим часом Торвальд вів свій загін. Воїни йшли мовчки. Сніг хрумтів під ногами, а холод стискав груди. Сігне трималася поруч із ярлом, її погляд не відводився від дороги.

— Тут проходила Інгвільд, — сказала вона. — Я відчуваю.

Торвальд зупинився, нахилився, доторкнувся до слідів у снігу. Вони були свіжі. Його серце забилося швидше.

— Вона не одна, — промовив він. — Я бачу сліди вовка.

Воїни перезирнулися. Хтось стиснув руків’я меча.

Сігне ж залишалася спокійною.
— Це знак, — сказала вона. — Вовк — не ворог. Він веде її.

Торвальд глянув на неї.
— Якщо цей звір зробить їй шкоду — я власноруч уб’ю його.

— Ти не зрозумів, — заперечила Сігне. — Він не шкодить. Він береже.

Їхні дороги вели у ті самі гори, і хоч відстань між ними залишалася, відчуття наближення зростало. Торвальд ішов уперто, навіть коли його воїни починали нарікати на втому. Він знав: чим далі, тим ближче донька.

* * *

На третій день подорожі Інгвільд та Ейрік підійшли до вузької ущелини. Стіни гір здіймалися високо, камені вкривалися кригою, і йти ставало дедалі важче. Білий вовк ішов уперед, ніби розчищаючи шлях.

Скрімре раз у раз озирався, дивився на Інгвільд. Вона підбадьорювала його коротким дотиком. Її серце билося швидко, але вона йшла.

Коли сонце зайшло, вони зупинилися біля скелі. Там була ніша, де можна було розпалити вогонь. Ейрік мовчки працював, збираючи хмиз. Вогонь спалахнув, освітлюючи їхні обличчя.

— Я відчуваю, що ми близько, — сказав він. — Але що чекає попереду — я не знаю.

— Ми дізнаємося, — відповіла Інгвільд. — Разом.

Їхні слова зависли в повітрі, і навіть вовк, що лежав осторонь, підняв голову, поглянувши на них, немов розумів їхні обіцянки.

* * *

Торвальд тим часом зупинився зі своїм загоном, де кілька днів тому пройши Інгвільд та Ейрік. Лід ще зберігав сліди їхніх кроків. Ярл стояв довго, дивився на білу гладінь, і його серце стискалося.

— Вона жива, — прошепотів він. — Я відчуваю.

Сігне підійшла ближче, поклала руку йому на плече.
— Вона жива. І вона йде шляхом, який призначений тільки їй.

Торвальд стиснув щелепи.
— Тоді я йтиму слідом. Навіть якщо доведеться пройти крізь усі гори.

* * *