29

Сніг поволі сходив, полишаючи під ногами тверду кригу. Білий вовк ішов уперед, і жоден звук не порушував його кроків. Інгвільд відчувала, що він веде не просто стежкою, а дорогою, яку мав показати саме їм. Скрімре час від часу озивався глухим гавкотом, ніби відганяв невидимих супутників.

Надвечір вони вийшли на простір. Між кам’яних схилів стояли кілька низьких хатин, укритих важким дахом зі старої кори та соломи. З димарів підіймався дим, і запах в’яленої риби змішувався з вогкістю. Люди вийшли з хат, побачивши незнайомців.

Вовк спинився. Його очі блиснули, але він не рушив далі. Ейрік зробив крок уперед, Інгвільд ішла поруч.

— Хто ви? — спитав чоловік із довгою сивою бородою. — Що шукаєте серед цих гір?

— Ми йдемо за тим, що кличе, — відповів Ейрік. — Я шукаю своє ім’я.

Люди переглянулися. Дехто відступив. Сивий старий довго вдивлявся в Ейріка. Потім його голос став глибший:

— Очі твої… я бачив їх колись. Давно. У тих, кого називали «дітьми вовків».

Інгвільд стиснула руку Ейріка, і він не відвів погляду.

— Розкажи, — сказав він.

Їх провели до найбільшої хати. Усередині було тепло, світло від вогнища кидало тіні на стіни. Старійшина сів на дерев’яну лаву і довго мовчав.

— У наших краях були ті, кого не народила жінка, а принесла буря. Вони з’являлися там, де вовки збиралися зграями. Їхні голоси не завжди були людськими, а крик нагадував виття. Їх боялися, та водночас шукали, бо вважали, що вони несуть знак предків.

Скрімре заворушився біля ніг Інгвільд, а Білий вовк піднявся й тихо обійшов хату, зупинившись позаду Ейріка. Старий помітив його й кивнув.

— Якщо вовк обрав тебе супроводжувати, значить, твій шлях ще не завершений. Та пам’ятай: їхнє життя завжди пов’язане з вибором. Вони могли стати оберегом чи загибеллю для тих, хто поруч.

Ейрік схилив голову.

— Я загубив своє ім’я. Як мені його повернути?

Старий підняв руку, ніби вагаючись.

— Ім’я дають духи, коли серце готове його прийняти. Але воно може відкритися лише там, де вовки збираються на клич. У глибині гір є місце, куди люди не ходять. Там стоїть камінь, чорний, як ніч, і там чути голос зграї. Якщо ти зможеш увійти туди і не втратити себе, тоді ім’я повернеться.

Інгвільд слухала, не зводячи очей зі старого.

— А що чекає того, хто піде поруч із ним? — запитала вона.

Старий поглянув на неї.

— Шлях буде спільним. Його тінь накриє і тебе. Але якщо ти не відступиш, сила не зламає, а зробить єдиним.

Ейрік мовчав. Інгвільд відчувала, як його рука здригнулася в її долоні.

* * *

У той самий час Торвальд і його люди рухалися лісом. Важкі гілки хрустили під вагою снігу. Сігне йшла мовчки, але час від часу зупинялася, заплющувала очі й торкалася долонями стовбура дерев. Вона відчувала слабкий відгомін подруги, ніби слід тепла.

Один з воїнів зупинився, нахилившись до землі.

— Тут був вовк, — сказав він. — Сліди свіжі.

Торвальд схилився подивитися.

— Вона йде з ним.

Воїни перезирнулися. Дехто опустив голови, дехто стиснув зброю. Сігне подивилася на ярла.

— Ти відчуваєш її?

— Так, — відповів він. — Вона ще жива. Але щось змінюється.

* * *

Вночі в гірському поселенні Інгвільд довго не могла заснути. Білий вовк сидів біля дверей, його очі світилися у пітьмі. Ейрік лежав поруч із вогнищем, його дихання було нерівне.

Коли сон нарешті прийшов, він був важким. Ейрік знову бачив вовків. Вони вели його крізь вузький прохід у горах. Попереду здіймався чорний камінь, від якого йшов глухий клич. Один із вовків повернувся до нього. У його очах світився вогонь. Голос промовив: «Ти повинен увійти. Але не сам. Без неї ти загубиш ім’я».

Ейрік прокинувся. Інгвільд сиділа поруч, вдивляючись у темряву.

— Що тобі наснилося? — спитала вона.

— Камінь. І клич. Вони чекають мене. І… тебе теж.

Інгвільд стиснула його руку.

— Тоді ми підемо разом.

Білий вовк підняв голову й завив у ніч. Його голос пройшов крізь тишу, і старі стіни хати здригнулися.