28

Сніг сипався повільно, ніби не хотів зупинятися. Стежка вела вглиб гірського лісу, і кожен крок залишав у заметах глибокі відбитки. Інгвільд ішла попереду, її плащ торкався снігу, а Скрімре біг то поруч, то трохи попереду, зупиняючись і вдихаючи повітря. Білий вовк тримався попереду всіх, його кроки були легкі й точні, він ні разу не зупинився без причини.

Ейрік ішов позаду. Його пальці стискали амулет — ікло вовка. Він відчував, що цей знак несе в собі пам'ять, яка ще не відкрилася. Часом він підносив його до обличчя, ніби намагався вдихнути запах минулого. У нього знову почалися короткі видіння: шерсть під руками, відчуття бігу на чотирьох, гуркіт лап у снігу.

— Ми йдемо правильно? — спитала Інгвільд, озираючись на вовка.

Той підняв голову, вдихнув повітря й рушив далі, у глиб лісу.

— Він знає, — відповів Ейрік. — І те, що веде його, веде й мене.

Їхній шлях перетнув старий яр. Каміння вкривалося кригою, доводилося йти обережно. Скрімре кілька разів ковзнув, але знову встав і побіг далі. Ейрік простягнув руку Інгвільд, щоб допомогти перейти слизьке місце. Вона узяла його долоню, і тепло цього дотику тримало її навіть після того, як вони ступили на рівну землю.

Глибше в лісі вони знайшли дерева з позначками на корі. Вирізані лінії перетиналися, утворюючи символи. Інгвільд торкнулася однієї з таких відмітин.

— Це не звичайні мітки мисливців, — сказала вона. — Вони старші. Тут жили ті, хто вмів говорити з духами.

Ейрік глянув на знак і відчув різкий спалах у голові. Йому здалося, що він чує виття. Він закрив очі, і світ навколо розчинився.

Перед ним розкинувся білий степ, вовки бігли поруч, їхні тіла рухалися в одному ритмі. Він відчував їхні серця, чув кожен подих. Один із вовків наблизився, його очі світилися так само, як у білого провідника. Голос промовив: «Ти не один. Пам'ятай ім’я. Пам'ятай клич».

Ейрік відкрив очі й важко вдихнув. Інгвільд торкнулася його плеча.

— Що ти бачив?

— Їх, — він відповів тихо. — Вони біжать поруч. Вони знають мене краще, ніж я сам.

* * *

Торвальд і його люди йшли паралельним шляхом. Важкі хутра вкривали плечі, сокири та списи світилися в тьмяному світлі. Сігне йшла трохи позаду ярла. Її кроки були легкі, але очі постійно вдивлялися в дорогу.

Один з воїнів наблизився до Торвальда.

— Ярле, ми йдемо по сліду дівчини. Але поруч є інші сліди. Великі. Лапи звіра.

— Вовк, — сказав Торвальд. Його голос був низьким. — Але не звичайний.

Інший воїн сплюнув у сніг.

— Якщо дівчина пішла за ним, може, вона вже…

Торвальд різко обернувся.

— Вона жива. Інакше я б це відчув.

Сігне опустила очі. Вона знала, що ярл не просто вірить — він справді відчуває доньку. І це відчуття вело його вперед, так само як вовк вів Інгвільд.

Воїни йшли мовчки ще кілька годин. Коли вони вийшли до старого поселення, де побували Інгвільд та Ейрік, вітер загув у зруйнованих хатах. Один з воїнів увійшов усередину й вийшов із уламком деревини, на якій було вирізьблено знак.

— Це він? — запитав він.

Торвальд поглянув на знак довгим поглядом.

— Так. Вона йшла сюди. Але вона вже пішла далі.

Сігне торкнулася дверей хати, її пальці ковзнули по холодному дереву. Вона відчула, що всередині ще тримається слід подруги.

* * *

Ніч застала Інгвільд і Ейріка на узліссі. Вони розвели вогонь у заглибині між каменями. Скрімре згорнувся біля ніг господині, вовк сидів осторонь, його очі світилися у темряві.

Інгвільд дивилася на Ейріка. Його обличчя було втомлене, але в очах світився новий вогонь.

— Ти боїшся своїх снів? — запитала вона.

— Я боюся не того, що бачу, а того, ким можу стати, — відповів він.

Вона простягнула руку й торкнулася його пальців.

— Ти не сам. Я тут.

Він стиснув її долоню.

Уночі йому наснився довший сон. Він ішов серед вовків, і вони приймали його, наче він один із них. Один великий вовк підійшов ближче. Його очі світилися, і він промовив: «Ти маєш ім’я. Воно не загублене. Воно чекає».

Ейрік прокинувся, вдихаючи холодне повітря. Його серце билося швидко.

— Я згадав, — прошепотів він. — Ім’я…

Інгвільд нахилилася до нього.

— Яке?

Він подивився їй у вічі.

— Але сказати його я можу лише там, де клич стане гучним. Де вовки знову зберуться.

Білий вовк піднявся. Його силует вирізнявся на тлі снігу. Він дивився на них і чекав.