27

День почався тихо. Небо було рівне й бліде, без сонця, але й без снігопаду. Інгвільд прокинулася серед лісу, де вогонь ще димів після нічного багаття. Скрімре лежав біля її ніг, вовк — трохи далі, пильнуючи з боку. Ейрік сидів на камені й тримав амулет у руці. Він розглядав його так, ніби хотів прочитати невидимі знаки на поверхні.

Вони рушили стежкою, що вела далі вглиб гір. Земля була мерзла, під ногами хрустіли дрібні гілки. Ліс ставав густішим, стовбури дерев ніби стулялися одне до одного. Чим далі вони йшли, тим важче було відрізнити шлях. Але вовк ішов упевнено — і всі йшли за ним.

Інгвільд дивилася на сліди в снігу, щоб не збитися. Вона відчувала, як навколо стоїть тиша, не порушена навіть криком птахів. У цій тиші їй знову з’явилося видіння. Вона йшла тією ж самою дорогою, але дерева навколо були темніші, а небо — червоне. Скрімре біг поруч, а вовк ставав більшим, його шерсть блищала сріблом. Вона бачила, як Ейрік ішов уперед і зникав серед тіні, а з глибини лісу лунали голоси, схожі на виття.

Вона мотнула головою. Ейрік підійшов до неї.
— Знову було?
— Так. Вовки. І ти серед них.
    Ейрік довго мовчав, лише стискав амулет у руці.
— Я відчуваю їх теж. Наче вони не десь у лісі, а всередині мене.

Вони йшли далі. Кожен крок віддавався у грудях тягарем. Інгвільд думала про слова постаті, яку вони бачили біля озера. Про те, що їхні шляхи вже злиті. Вона не знала, чи це дар, чи тягар. Але поруч із нею був Ейрік, і вона не могла відступити.

До вечора вони вийшли на галявину. Тут стояли старі камені, зарослі мохом. Вовк зупинився й підняв морду догори. Ейрік підійшов ближче до каменів.
— Це місце… я бачив його уві сні.
    Інгвільд оглянула камені. Вони стояли колом, наче колись тут збиралися люди. Але тепер було порожньо, лише сніг лежав рівним шаром. Скрімре тихо загарчав. Вовк сидів мовчки, дивлячись на Ейріка.

Ейрік опустив амулет на середину кам’яного кола. У ту ж мить земля під їхніми ногами затремтіла. Вітер зірвався, наче з глибини каменів піднявся невидимий подих. Інгвільд відчула, як її серце закалатало. Ейрік схилив голову, ніби слухав.
— Вони кличуть мене. Ті, хто був до мене.

Інгвільд поклала руку йому на плече.
— Не йди сам.

Вовк ступив у середину кола й завмер. Його очі світилися жовтим світлом. Скрімре насторожено підвівся, але не зрушив з місця.

Інгвільд відчула, що вони стоять на порозі чогось важливого. Її сни, слова постаті, амулет, вовк — усе це сходилося тут.

* * *

У цей самий час Торвальд ішов лісом зі своїми людьми. Він не питав дороги — йшов упевнено, наче хтось невидимий вів його. Сігне йшла поряд, її очі пильно стежили за кожним рухом ярла. Вона бачила, як його кроки стали швидшими, як його плечі напружилися.

— Ти щось знаєш, — сказала вона.
    Торвальд не відповів відразу. Лише глянув на дерева попереду.
— Я відчуваю її. Вона близько.

Люди йшли за ним мовчки. Вони довіряли ярлу, навіть коли не розуміли, куди він веде. Повітря в лісі ставало густішим, дихати було важче. В одному місці дорогу перегородив старий дуб, що впав поперек стежки. Торвальд не зупинився, переліз через стовбур і рушив далі.

Сігне йшла поруч і раптом сказала:
— Вовк із нею, правда?
    Торвальд зупинився на мить, але не озирнувся.
— Так. Я знаю. Це знак, що вона вже вступила на шлях, який сам обирає людину.

Сігне мовчала, але в її серці виросла тривога. Вона розуміла, що цей шлях не відпустить Інгвільд назад простою стежкою.

До ночі вони дісталися місця, де ліс розступався, відкриваючи невелику галявину з камінням. Торвальд зупинив людей. Його очі звузилися. Він відчував, що тут уже пройшла його донька. На снігу не було чітких слідів, але він не сумнівався.

Він ступив уперед, поклав руку на холодний камінь. Його долоня відчула теплий відблиск, ніби під поверхнею ще тлів вогонь. Торвальд зрозумів, що не помилився.

— Вона йде вперед, — сказав він людям. — Ми не зупинимося, поки не доженемо.

Сігне глянула на нього. В її очах світилася рішучість і водночас тінь страху. Вона знала, що дорога стає небезпечною, і що Торвальд готовий іти навіть туди, куди не кожен чоловік наважиться ступити.

* * *

Інгвільд тим часом сиділа біля вогню, який вони розвели біля кам’яного кола. Вовк лежав неподалік, Скрімре спав, а Ейрік дивився у полум’я. Він тримав амулет, що знову лежав у його руці.

— Я бачив образи, — сказав він. — Вовки, що бігли поруч. Люди з мечами. І я серед них, але не як сам собою. Я був іншим.
     Інгвільд слухала й мовчала. Вона знала, що його сни і бачення — частина шляху, який тепер став і її шляхом.

Вітер шумів листями деревам. Ніч була холодна. Але вона знала: завтра їх чекатиме нова дорога.