26

Сніг хрускотів під ногами. Інгвільд ішла поруч із Ейріком, пес тримався зліва, а білий вовк — попереду. Дорога спускалася з кам’яного кола вниз, у глибокий ліс, де стовбури ставали густішими й темнішими. Вітер вщух, і в повітрі висіла важка тиша. Від кожного їхнього кроку тремтіли гілки, обтяжені снігом.

Інгвільд дивилася вперед і відчувала, що цей шлях не просто веде їх далі — він випробовує. Вовк час від часу зупинявся, обертав голову й дивився на них, ніби перевіряючи, чи готові вони йти ще далі. Скрімре гарчав на його погляд, але йшов поруч, віддано тримаючись біля дівчини.

Ейрік не відпускав амулет із руки. Тепер він світився не лише вночі — навіть при денному світлі на його поверхні проблискувало тьмяне сяйво. Чим далі вони йшли, тим більше він відчував, що амулет веде його. Його груди стискало, але разом з тим усередині ніби зростала сила.

Дорога вела до низини. Там дерева розходилися, і відкривалася рівнина, вкрита снігом. У самому центрі виднівся камінь з тріщинами, на якому лежав шар інею. Вовк зупинився й ліг, піднявши голову до неба. Пес насторожився, шерсть на його спині піднялася.

Інгвільд підійшла ближче й торкнулася каменя. У її свідомість відразу увірвалася хвиля образів. Вона побачила землю без снігу, людей у колі, що співали низьким голосом. Вони клали руки на камінь, і від нього йшло світло. Серед них стояв чоловік, обличчя якого вона не знала, але його постать нагадувала Ейріка. Він тримав амулет.

— Це твоя пам’ять, — прошепотіла вона, відчуваючи, що бачить частину історії, пов’язаної з ним.

Ейрік підійшов і доторкнувся амулетом до каменю. Удар світла змусив їх обох відступити. Пес загарчав, а вовк завив у відповідь. Сніг навколо каменю посипався вниз, оголюючи різьблені лінії, що раніше були приховані.

— Це ще один крок до моєї пам’яті, — сказав Ейрік. — Вона відкривається.

* * *

У цей самий час Торвальд і його люди виходили на схил, що вів до кам’яного кола. Вітеру не було, і лише скрип снігу під ногами лунав у нічній тиші. Сігне йшла поруч із ярлом, прикривши голову хутром. Її очі уважно вдивлялися вперед.

— Вони були тут, — сказала вона тихо. — Я відчуваю її.

Торвальд кивнув. Його серце билося швидко. Він ішов уперед, не озираючись. Його воїни тримали зброю напоготові, хоча ворогів вони не бачили.

Коли вони підійшли ближче, кам’яне коло постало перед ними. Усередині ще тлів попіл від вогнища. Торвальд нахилився, провів рукою по холодному вугіллю.

— Вона була тут, — сказав він.

Його голос був важким. Сігне присіла й подивилася на відбиток ноги. Сліди були свіжими, не встигли засипатися снігом.

— Вони рушили далі, — промовила вона.

Торвальд піднявся й оглянув камені. Його очі впали на світлі знаки, що ще ледь мерехтіли. Він відчув, що ці місця не належать простим людям. Але він не зупинився.

— Вперед, — наказав він. — Ми наздоженемо їх.

Його воїни рушили стежкою вниз, за слідами. Сігне йшла поруч, серце її билося швидко. Вона відчувала — відстань між ними й Інгвільд невелика. Але чим далі вони йшли, тим сильнішою ставала тінь у її душі.

* * *

Інгвільд тим часом ішла поруч із Ейріком і дивилася на вовка. Він зупинився й повернув голову на північ. Його очі світилися, і дівчина відчула, що попереду чекає щось важливе. Пес гарчав, але не відходив.

— Куди він веде нас? — запитала вона.

Ейрік стиснув амулет.
— До моєї правди. І, можливо, до нашої долі.

Інгвільд нічого не відповіла.

* * *

Торвальд зупинився на краю низини, де стояв камінь. Сліди вели туди ж. Його серце стислося, коли він побачив відблиск світла на різьблених лініях. Його люди насторожилися, воїни схопилися за мечі.

— Вони щойно були тут, — сказала Сігне, вдивляючись у землю. — Я відчуваю її тепло.

Торвальд ступив уперед і торкнувся каменю. Холод пройшов крізь його руку, але разом із тим він відчув силу.

— Донько, — прошепотів він. — Я близько.

Воїни озирнулися, відчуваючи неспокій. Один із них підняв голову й показав на сліди, що вели вглиб лісу.

Торвальд стиснув кулак.
— Далі, — наказав він. — Ніхто не зупинить нас.

* * *

Інгвільд йшла глибше в ліс. Сніг падав густо, але стежка відкривалася сама собою. Її пес ішов поруч, хвіст опущений, шерсть наїжачена. Білий вовк ішов уперед, залишаючи чіткі сліди.

У її свідомості знову виник сон. Вона бачила чоловіка з амулетом, а поруч — людей у шкурах. Вони піднімали руки до неба. Її серце стискалося, бо вона знала: цей шлях уже визначений. Вона йде не лише заради себе, а й заради нього.

Ейрік теж зупинився. Він важко дихав, але його очі світилися.
— Я пам’ятаю більше, — сказав він. — І це лякає мене.

Інгвільд поклала руку йому на плече.
— Ми пройдемо цей шлях разом.

Вовк знову завив, і вони рушили далі.

* * *

А за ними, ближче, ніж вони могли уявити, ішов Торвальд зі своїми людьми. Його кроки були важкими, але невідступними. Він ішов за донькою, яку відчував кожним ударом серця.