25

Сніг сипався рівно й тихо, коли білий вовк повів їх вузькою стежкою між темними соснами. Інгвільд уже не відчувала втоми так, як на початку подорожі. Її тіло звикло до холоду, до довгих переходів, а розум — до сновидінь, що ставали все чіткішими. Ейрік ішов поруч, стискаючи амулет у руці. Він майже не говорив, та дівчина відчувала — його думки десь далеко.

Дорога вела їх угору, і незабаром дерева почали рідшати. На схилі відкрилася тераса, укрита снігом, а посеред неї — кам’яні плити, розкидані колом. Їх поверхні були вкриті знаками, які світліли під місячним сяйвом. Вовк зупинився і підняв голову. Його подих здіймав пару, що зависала в повітрі.

— Це місце пам’ятає його, — промовив Ейрік. — Я відчуваю.

Інгвільд підійшла ближче. Камені були старі, вкриті лишайником, але їхні знаки світилися, наче не належали часу. Вона торкнулася пальцями однієї плити. Холод пробився вглиб долоні, і раптом очі затуманило.

Вона побачила, як у цьому ж колі стояли люди. На них були шкури, їхні обличчя закривав пил від вітру. В центрі кола лежав білий вовк, а над ним тримав амулет воїн з темними очима. Його слова лунали чітко, хоча губи майже не рухалися.

— Ти, хто носитимеш цей амулет, будеш пов’язаний із нами навіть тоді, коли пам'ять зникне.

Інгвільд відсмикнула руку. Серце билося швидше, а дихання стало уривчастим.

— Я бачила обряд, — сказала вона. — І він був тут.

Ейрік підняв голову й уважно подивився на неї.
— Це був мій сон минулої ночі.

Він ступив у середину кам’яного кола. Білий вовк ліг на сніг, опустивши морду на лапи. Амулет у руці Ейріка засяяв, і на мить світло відбилося від кожного каменя.

Інгвільд відчула, як простір навколо загус, наче саме повітря чекало.

* * *

Того ж вечора вони розпалили невелике вогнище всередині кола. Вогонь не горів високо, та цього було достатньо, щоб розігнати холод. Вовк лежав неподалік, його очі світилися в темряві.

Коли Інгвільд заснула, її сон відразу потягнув у глибину.

Вона стояла серед того самого кам’яного кола, але навколо не було снігу. Трава шуміла під вітром, небо було червонуватим від заходу. Воїни співали, тримаючи руки над вогнем. Серед них вона побачила Ейріка. Він був старшим, на його плечах висіла важка шкура, у руці він стискав спис. Його обличчя було сповнене сили, але й тіні.

Він підняв погляд на неї, і голос пролунав прямо у свідомості:
— Це те, чим я був. Це те, що повертається.

Інгвільд відчула страх, але разом із ним і потяг. Вона знала, що ці сни не просто відображення минулого, а частина того, що розкривалося зараз.

Вона прокинулася різко, і перше, що побачила, — погляд вовка. Він дивився на неї пильно, наче запитував, чи готова вона йти далі.

* * *

Тим часом Торвальд ішов невідступно. Його люди вже почали нарікати, але він не слухав. Він ішов попереду.

На третю ніч вони вийшли до схилу, з якого видно було дивний відблиск. Воїни зупинилися, але Торвальд рушив далі. Його серце вдарило швидше, коли він побачив сліди на снігу. Вони були свіжі.

— Вони попереду, — сказав він.

Його люди мовчки підтягнули зброю. У їхніх очах була втома, але й готовність.

* * *

Наступного ранку Інгвільд відчула, що час у цьому місці інакший. Сонце піднімалося повільно, сніг світився холодним світлом. Вона сиділа поруч із Ейріком, і обоє мовчали. Вовк підвівся і пішов між каменів. Вони рушили слідом.

За колом відкрилася вузька стежка, що вела вниз у ліс. На її початку стояв ще один камінь, менший, але вкритий тими ж знаками. Ейрік торкнувся його амулетом, і знаки спалахнули на мить.

— Це шлях, — сказав він.

Інгвільд кивнула. Вона знала, що далі сни й реальність змішаються ще більше.

* * *

Торвальд тієї ж миті вже виходив на вершину. Він побачив кам’яне коло здалеку, побачив відблиск вогнища, що ще тлів. Він відчув доньку всім серцем.

Його кроки стали швидшими, він не озирнувся навіть тоді, коли один із воїнів окликнув його.

У його грудях горів лише один вогонь — знайти її.