24

Ліс ставав густішим. Гілля низько нависало, і навіть білому вовкові доводилося пробиратися обережніше. Інгвільд йшла позаду Ейріка, стараючись не втрачати його з поля зору. Сніг хрустів під ногами, і цей звук здавався єдиним у темряві.

— Тут наче немає дороги, — прошепотіла вона.

Ейрік зупинився й озирнувся. Його обличчя було зосереджене.
— Тут немає дороги для людей. Але вовк знає.

Амулет на його шиї слабо тремтів, ніби відгукувався на невидимий поклик.

Вони йшли довго, поки не вийшли на невелику галявину. У центрі стояв камінь, обвитий лишайником, і над ним зависала тиша. Білий вовк сів біля каменю, підняв морду й завив. Від цього звуку серце Інгвільд стиснулося — у витті було щось нестерпно давнє, наче голос землі.

— Що він робить? — спитала вона.

— Кличе, — відповів Ейрік. — Для нього це місце — межа.

Він ступив уперед і торкнувся долонею каменя. У той момент амулет спалахнув яскравіше, і його обличчя змінилося — ніби в ньому на мить прокинулася пам'ять, що спала в глибині.

Інгвільд бачила, як його очі потемніли, як у зіницях промайнули образи: вовки серед снігів, битви, іскри вогню, які не гаснуть навіть у хуртовині. Він відсмикнув руку й важко зітхнув.

— Я був тут, — прошепотів він. — Колись. Дуже давно.

* * *

За кілька миль від них, на тій самій стежці, Торвальд вів своїх людей. Він ішов мовчки, та його серце билося швидко. Коли вони вийшли до роздоріжжя серед дерев, Сігне вказала рукою на сніг.

— Сліди. Свіжі, ярле.

Торвальд нахилився, і в його очах спалахнув вогонь. Він побачив легкі відбитки жіночих кроків, поруч — чоловічих, і далі, одні невеличкі, а інші глибші, круглі.

— Вовк, — сказав він тихо. — Вони йдуть разом.

Його люди переглянулися. Один наважився озватися:
— Це знак недобрий. Вовки не водяться з людьми.

— Цей водиться, — відрубав Торвальд. — І ми знайдемо їх.

Вони рушили далі, і кожен крок наближав їх до тієї самої галявини, де стояли Інгвільд та Ейрік.

* * *

У цей час білий вовк різко підняв голову. Його вуха насторожилися, і він відвернувся від каменя. Інгвільд зрозуміла: він чує когось.

— Хтось іде, — сказала вона.

Ейрік теж завмер. У його погляді промайнуло щось різке.
— Воїни.

Він ухопив Інгвільд за руку.
— Ми маємо йти. Зараз.

Вовк уже рушив стежкою, відводячи їх углиб лісу. Інгвільд кинула останній погляд на камінь, де ще світилися відбитки рук Ейріка, й поспішила за ними.

* * *

Майже одразу після того, як вони зникли в темряві, на галявину вийшли Торвальд і його люди.

Смолоскипи освітили камінь. Ярл підійшов і торкнувся його долонею. Камінь був теплим, наче зберіг у собі чиюсь присутність.

— Вони були тут, — сказав він, не озираючись. — Ще кілька хвилин тому.

Один із воїнів нахилився до землі.
— Сліди свіжі. Двоє людей, пес… і вовк.

Торвальд стиснув кулаки. Його груди важко здіймалися від подиху. Він підвів очі на темряву лісу й на мить відчув, що донька була зовсім поруч. Він міг би покликати — і, можливо, вона б почула. Але язик не піднявся, бо щось у грудях зупинило його.

— Далі, — промовив він нарешті. — Вони не відійшли далеко.

* * *

Тим часом Інгвільд та Ейрік ішли поспіхом, майже бігли, пробираючись крізь гілля. Білий вовк не озираючись мчав попереду, і здавалося, що він знає приховані стежки, яких людина не побачила б.

Коли вони зупинилися перепочити, Інгвільд схилилася до Ейріка.
— Це був мій батько, — прошепотіла вона. — Я відчула.

Ейрік мовчав. Його пальці стискали амулет, а в очах горіла рішучість.
— Якщо це був він… тоді ми повинні йти ще далі. Бо те, що чекає попереду, стосується не лише мене.

Інгвільд торкнулася його плеча, і білий вовк завив у темряві, закликаючи їх продовжувати шлях.

А в той самий час Торвальд ішов тією ж стежкою, тільки на крок позаду.