23

Вовк ішов попереду, і його кроки були тихими, хоч сніг тріщав під лапами. Інгвільд ішла за ним, відчуваючи, що цей звір веде їх дорогою, якою не ходять люди. Ліс здавався непробудним, але жодної миті вони не губили напряму: вовк знав шлях, ніби в його тілі була закарбована мапа, якої не могли бачити людські очі.

Ейрік тримався поруч, не випускаючи з рук амулета. Тепер він не знімав його навіть на мить. Здавалося, що ікло ворушиться у нього на грудях, відгукуючись на кожен подих вовка.

— Я бачив у сні… — почав він. Голос був хрипким, неначе прокинувся від довгої тиші. — Вони сказали, що я віддав своє ім’я.

Інгвільд озирнулася на нього.
— Як це можливо?

— Я не знаю. Але відчуваю, що це правда. У мені порожнеча, яку вони намагаються заповнити. Вовки… Вони пам’ятають те, чого я не можу пригадати.

Білий звір уповільнив хід і повернув голову назад, наче дослухався до слів. Інгвільд зустріла його погляд і відчула, як у грудях стискається: ці очі знали більше, ніж можна було сказати людською мовою.

* * *

Тим часом Торвальд ішов лісом разом зі своїми людьми. Сліди вони знайшли швидко — легкі відбитки, що губилися серед кучугур. Його очі вміли читати сніг, як інші читають написані слова.

Коли чоловіки зупинялися, щоб перепочити, ярл не сідав. Він стояв, мов укорінений, і вдивлявся в темряву. Його думки були тяжкими.

— Ярле, — обережно промовив один із людей, — можливо, нам варто повернути на північ. Там стежка свіжа.

— Ми йдемо за моєю донькою, — відповів Торвальд глухо. — Вона не зверне з дороги. Якщо пішла вглиб — значить, там і має бути.

Він ішов попереду, наче сам вовк, що вів зграю. Його плечі були напружені, очі дивились крізь темряву. Люди бачили: у цьому чоловікові тепер горів не лише гнів, а й страх, глибокий і прихований, як коріння старого дерева.

* * *

Вночі, коли Інгвільд і Ейрік знову зупинилися, щоб розпалити вогонь, вовк ліг трохи далі й не зводив із них очей.

— Тобі страшно? — запитала вона, простягаючи руки до жарин.

Ейрік довго мовчав.
— Мені страшно від того, що я впізнаю місця, яких не пам’ятаю. Сьогодні ми минули камінь, вкритий мохом. Я знав, що під ним — джерело. Я знав, але не міг сказати, звідки.

Інгвільд обережно торкнулася його руки.
— Можливо, це твоє повернення.

Він подивився на неї, і в очах його спалахнула тінь того полум’я, що жило в амулеті.
— А якщо повернеться не те, чого ми чекаємо?

Вона не знайшла відповіді. Тільки стисла його пальці міцніше.

* * *

Торвальд і його люди вийшли до того самого каменя, пізно вночі. Вітер бив у вуха, а сніг засипав стежку. Воїни зупинилися, та ярл нахилився й торкнувся землі.

— Тут, — сказав він. — Вони були тут учора.

Один з воїнів присвітив смолоскипом, і у світлі з’явилися сліди — людські та тваринні. Торвальд нахилився ще раз і провів рукою по заглибині, схожій на відбиток лапи.

— Вовк, — промовив він. Його голос затверднів. — Вони йдуть із ним.

Люди переглянулися.

— Далі, — наказав Торвальд. — Поки не знайдемо.

* * *

На світанку Інгвільд прокинулася від звуку. То було виття. Білий вовк сидів на пагорбі й кликав когось у глиб лісу. Ейрік стояв поруч, дивився на нього й тримав руку на амулеті.

— Це для мене, — сказав він. — Вони кличуть мене далі.

Вовк обернувся, і в його очах світився той самий холодний вогонь, який палав у сновидінні.

Інгвільд підійшла ближче.
— Я піду з тобою, — промовила вона.

Ейрік подивився на неї довго, мов шукав підтвердження в її обличчі. Потім кивнув.
— Разом.

Вони рушили за вовком, а за кілька миль позаду Торвальд із воїнами йшов тим самим шляхом, ведений лише батьківським серцем і слідами на снігу.