22

Ліс зустрів їх тишею. Сніг лежав рівним полотном, але в деяких місцях його прорізали сліди — широкі, важкі, як від лап звіра. Білий вовк ішов попереду, не озираючись, ніби знав, що вони підуть за ним, навіть якби хотіли звернути.

Вітер носив крізь гілки сухий шепіт. Час від часу він приносив запах диму, але коли вони зупинялися й вдивлялися вдалечінь, перед ними був лише туман, що збирався поміж стовбурів.

Інгвільд ступала обережно, зберігаючи відстань до Ейріка. Він ішов мовчки, іноді торкаючись рукою амулета з вовчого клика. В його пальцях той здавався теплішим, ніж мав би бути.

— Тобі холодно? — тихо спитала вона.

— Ні, — відповів він, навіть не піднімаючи голови. — Тут інший холод. Він не ззовні.

Вона хотіла перепитати, але раптом вовк зупинився. Його шерсть світилася в напівсутінках, а очі блищали, вбираючи відблиски снігу. Він глянув на них і рушив далі, в густіший ліс, де дерева стояли так близько, що здавалося — крізь них не пройти.

Дорога змінилася. Сніг став глибшим, а під ним — м’який мох, наче земля дихала. Інгвільд відчула, як під ногами час від часу щось просідає, ніби старі корені впліталися в саму стежку.

Ейрік ішов уперед. Його погляд став відсутнім. Очі злегка примружені, губи рухалися, немов він шепотів щось, чого не чув ніхто, крім нього самого.

— Ейріку, — покликала вона.

Він не відповів, і вона помітила, що його кроки стали ритмічнішими, наче він ішов за якоюсь музикою, якої вона не чула.

Вовк вивів їх на вузьку прогалину, де туман лягав низько, майже торкаючись снігу. Інгвільд ступила всередину — і світ навколо стих. Не було ні вітру, ні скрипу снігу під ногами. Лише тиша, в якій вона раптом почула, як у грудях б’ється її серце.

Перед очима на мить промайнули тіні — темні постаті, що бігли поміж дерев. Не люди, але й не звірі. У них були вовчі силуети, та рухалися вони майже по-людськи.

Вона зупинилася, вдихнула глибше, і тіні розчинилися. Вовк уже стояв на іншому боці прогалини, чекаючи.

Ейрік раптом підняв голову. Його погляд був чужим, глибоким, наче він дивився крізь неї в інший світ.
— Я вже тут був, — сказав він тихо.

Вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли. Відчуття було таке, наче вони переступили невидиму межу, і кожен крок тепер вів їх туди, де час не підкоряється людям.

Вовк рушив далі, і вони пішли за ним, навіть не питаючи, куди.

* * *

Вони йшли довго, доки світло не почало згасати. Сніг під ногами став твердішим, наче зледенілим від нічних вітрів. Білий вовк зупинився на узліссі, де дерева розступалися, утворюючи невелику галявину. Тут не було глибокого снігу — лише тонкий шар, крізь який пробивався мох і темні корені.

Ейрік підняв руку й зупинив Інгвільд.
— Тут, — промовив він. Голос його був низький, напружений, але не втомлений.

Він опустив мішок на землю, розпалив вогонь — і язики полум’я освітили обличчя, вивівши з темряви різкі риси. Його тінь танцювала на стовбурах, витягувалася й перекручувалася, нагадуючи щось хижо-звірине.

Інгвільд присіла поруч, зняла плащ і розстелила його біля вогню. Скрімре згорнувся клубком поряд, підклавши морду на лапи, та все одно не відводив очей від білого вовка, що стояв на краю галявини, наче вартовий.

— Він не піде, — сказала Інгвільд пошепки.

— І не має йти, — відповів Ейрік, дивлячись у вогонь. — Він знає, куди ми рушимо далі.

Тиша була важка, але спокійна. Тріск дров здавався єдиним звуком у світі. Інгвільд відчувала, як її огортає сонливість, та все одно не зводила очей з Ейріка. Його постать була водночас близькою й далекою, зрозумілою й чужою.

— Ти боявся, коли був тут востаннє? — обережно запитала вона.

Він довго мовчав.
— Я не пам’ятаю. Але тіло… пам’ятає. Кожен крок у цьому лісі віддається в мені, наче я вже ходив цими стежками. Іноді здається, що я прокидаюсь у чужому житті.

Він притиснув амулет до грудей. Тонка тріщина на вовчому клику блиснула у відблиску полум’я.
— Можливо, це — єдине, що я приніс із того життя, яке втратив.

Інгвільд хотіла торкнутися його плеча, та зупинилася. Щось у його поставі було непорушним, як камінь. Вона лише тихо сказала:
— Ти не сам.

Ейрік не відповів. Він лише нахилився ближче до вогню, і його очі відбили полум’я так, що в них на мить промайнула звірина іскра.

* * *

Ніч зійшла швидко. Туман стелився низько, поволі огортаючи дерева. Білий вовк ліг на межі галявини, тримаючи морду настороженою, а очі — відкритими.

Інгвільд задрімала першою. Їй снилися дрібні речі: батьків двір, сміх Сігне, знайомі обличчя, що розчинялися в білому світлі. Вона спала неспокійно, але сон її не тягнув у глибини.

Ейрік заснув пізніше. Його сон був важкий, наче сам ліс втягнув його в темряву.

Він ішов по снігу босоніж, але не відчував холоду. Небо над ним було чорним, без зірок. Попереду світилися десятки очей — жовтих, блакитних, білих. Вовки стояли у півколі, дивлячись на нього. Вони не гарчали, не кидалися, лише чекали.