21

Небо було сірим, важким. Сніг лягав мовчки, але не закривав слідів. Торвальд ішов попереду, за ним ступали шестеро: Рагн, його вірний друг з часів молодості, мовчазний Одмунд, який вмів слухати вітер, і троє молодших воїнів. Сама остання йшла Сігне, яка упросила, в останню мить, ярла взяти її з собою.

Усі мовчали. Вітер свистів між деревами. Дорога тяглася між пагорбами, згортала ліворуч, губилася у заростях, знову виринала на відкритих просторах, і кожен крок віддавався відлунням у грудях Торвальда. Він не кликав дочку по імені, бо знав, що вона не почує.

Стежка вела через ліс, до місць, де не ступали прості люди. Дерева тут були вищими, їхні стовбури — темні, подекуди поорані древніми зарубками. Сніг лежав рівно, але де-не-де слід тварини — лапа, що врізалась глибоко. Іноді — людський слід. Одмунд зупинявся й вивчав кожен.

— Вовк ішов не один, — мовив він нарешті. — Хтось був поруч. І ще одне...

— Що саме? — запитав Торвальд, не зупиняючись.

— Дуже дивно… Вовк не звичайний… Занадто великі сліди від лап…

Ярл нахмурився, але нічого не відповів, тільки міцніше стиснув сокиру у руці.

На перевалі, звідки вже видніло озеро, Рагн підняв руку. Всі зупинились. Він показав вниз, на долину. Там — сивий туман, але крізь нього виднілась галявина.

— Вони вже тут були, — сказав Торвальд. — І пішли далі.

— Куди? — Сігне нахилилась до снігу. — Сліди вгрузають. Тут важче йти.

— На північ, — відповів Одмунд. — Лід навколо озера тріснутий, але не провалений. Хтось ішов по краю — навмисне.

— А це? — Рагн підняв зі снігу щось темне.

Торвальд узяв предмет. Маленький шмат тканини. Він знав цей візерунок — з пояса Інгвільд. Його пальці стиснулися. Вона була тут.

— Йдемо, — промовив він.

У лісі було занадто тихо. Звук кроків тонув у снігу. Кожен відчував — хтось спостерігає. Погляд не ворога, не тварини — щось давнє, невидиме. Тільки дивиться. І чекає.

На узліссі з’явився знак — камінь, обвитий червоною ниткою. Одмунд схилився, доторкнувся.

— Цього не могли лишити ті, кого ми шукаємо. Це — знак дозволу. Хтось пустив їх далі. І дав обіцянку, що поведе.

— Її веде він? — Торвальд не піднімав очей.

— Не він. Вовк. Я відчуваю... І вони разом.

До вечора вони дістались місця, де ліс розділявся на дві дороги. Одна — широка, втоптана давніми мандрівниками. Інша — вузька, в’їдлива, з заростями. Її не видно здалеку, вона губиться за першим поворотом.

— Вони пішли туди, — показав Рагн.

— Ми також, — сказав Торвальд. — Бо немає іншого шляху, якщо хочемо знайти її.

Сонце вже сховалось. Сніг світився від місячного світла. Вони йшли в тиші, поки не зупинились у глухій низині, де можна було розпалити вогонь.

Коли полум’я піднялось, Торвальд сів осторонь. У його руках був той самий шмат тканини. Він тримав його обережно — ніби це і була сама донька.

— Я знайду тебе, — прошепотів він у вогонь. — Навіть якщо доведеться пройти крізь те, чого боїться сам ліс.