20

Туман лісу стирав обриси світу. Дерева стояли щільно, не пускаючи світло. Кожен крок давався важко: мох зрадливо слизький, коріння виступало із землі, затуляючи дорогу. Повітря тримало запах вологи й кори. Вовк ішов попереду, мовчки, не озираючись.

Інгвільд відчувала, як земля під ногами дихає. Щось у цій місцині було живим — не так, як живе звичайне. Живим — як пам'ять, що не забулась. Білий вовк ішов повільно, але впевнено. Часом зупинявся, піднімав морду й втуплював погляд кудись уперед — ніби слухав чи вдивлявся в те, чого інші не бачили.

Ейрік тримався трохи осторонь. У його руці — вовчий амулет, той самий, що йому віддали вчора. Він не міг відірвати від нього погляду. Кожного разу, коли пальці торкалися амулета, в грудях щось змінювалося — тягло, стискало, ніби спогад, який ще не належав йому.

— Що ти відчуваєш? — спитала Інгвільд, коли вони зупинились біля поваленого дерева.

Ейрік не відповів одразу. Подивився на вовка, потім на неї.

— Він щось знає, — промовив хлопець. — Цей вовк. Це не просто звір. Він... пам’ятає мене. Я не знаю, як, але я це знаю.

— Ти змінився з тієї ночі, коли зник. І не лише зовні, — мовила вона тихо.

— Я тоді впав. У лісі. Було багато снігу, темно, — голос його зривався. — І я чув голос. Нічий. Глибокий. Він кликав мене по імені, але це було інше ім’я. Не Ейрік.

Інгвільд підійшла ближче. Її пальці торкнулись його передпліччя.

— Що це було за ім’я?

Він хитнув головою.
— Не пам’ятаю. Лише звук. Він наче горів у мені, як і цей амулет. Я нічого не розумів. І тоді з’явився вовк. Не цей... інший. Чорний. З очима, як ніч. Він ішов навколо мене, не нападав, просто дивився. Потім усе згасло.

Інгвільд мовчала. Погляд її став зосередженим, майже тривожним. Вона відчула, як щось глибоко всередині сіпнулося — чи то страх, чи передчуття.

— А сьогодні вночі... — він зупинився, вдихнув глибше. — Я бачив сон. Я стояв на камені посеред лісу. Навколо — вовки. Вони мовчали. Один із них — білий — підійшов до мене й поклав мені голову на плече. І я згадав... не образ, не місце, а біль. Що я вже втрачав. Що це не перше життя, в якому я шукаю себе.

Вовк зупинився. Обернувся до них, і на мить здавалося, що дивиться прямо в душу. Потім рушив далі, і вони рушили слідом.

* * *

Їхня дорога стала вужчою. Гілки дерев запліталися над головами, а ґрунт під ногами був м’яким. Тиша навколо ставала густішою. Інгвільд знала — вони вже не в звичайному лісі.

— Ми перетнули щось, — прошепотіла вона.

— Це не просто ліс, — погодився Ейрік. — Це... межа.

Вовк вів їх до озера. Воно лежало посеред лісу, спокійне, темне. Вода не ворушилась. Біля берега стояв камінь — гладкий, рівний, обвитий мохом.

— Тут, — мовив Ейрік. — Тут я стояв у сні.

Він підійшов до каменя, доторкнувся долонею. У ту ж мить його тіло сіпнулося — очі заплющились, пальці напружились. Інгвільд кинулась до нього.

— Ейріку!

Він не впав. Але подих став уривчастим.

— Я бачу… — прошепотів. — Людей… вогонь… ланцюги… крик. І… вовка. Він стоїть за мною. Завжди.

Вона обійняла його за плечі, міцно.

— Не відпускай себе, — сказала. — Я тут.

Він глибоко вдихнув. Його долоня лягла на її руку.

— Я бачив тебе в тому сні. Ти теж була там. Стояла поруч. Ми були вдвох — завжди. Навіть тоді.

* * *

Біля лісового озера запалали вогники — світляки чи щось інше. Вовк сів на протилежному березі, підняв морду до неба й завив. Довго. Протяжно. І цей звук проник у серце, у кров, у пам’ять.

— Що це означає? — прошепотіла Інгвільд.

Ейрік глянув на неї.

— Це клич. Початок.

Вони залишились біля озера до ранку.