19

Ліс розкривався повільно. Гілля тулилося одне до одного, сніг хрустів під ногами, але не порушував тиші. Повітря було нерухомим, ніби сам час тут завмер. Білий вовк ішов попереду — не озираючись, не зупиняючись. Його лапи ступали точно, наче він ішов знайомою дорогою, що її інші ніколи не бачили.

Ейрік ішов мовчки. Інгвільд ішла поруч, не питаючи, куди прямують. Вона відчувала — для відповідей ще зарано.

Стежка петляла між стовбурами. Стара, заросла, давно залишена людьми. Скрімре раз у раз принюхувався, скиглив тихо, ніби щось невидиме чатувало з тіней. Вітер не віяв. Гілки не рипіли. Але щось було поруч.

Коли вони зупинилися перепочити біля скелі, Ейрік сів мовчки, впершись спиною в камінь. Його обличчя було блідим, а очі — надто спокійними. Інгвільд розклала їжу, але він не доторкнувся.

— Що ти бачиш? — запитала вона тихо.

Ейрік не відповів одразу. Потім закрив очі.

— Сни. Вони стали частіші. І я вже не лише бачу. Я… відчуваю. Я в шкірі звіра. Я біжу крізь ліс, нюхаю землю, чую кожен рух. І не боюся. Це не сон, Інгвільд. Це — я.

Вона стиснула пальці.

— Ти колись був серед них?

— Не пам’ятаю. Але щось у мені знає їх. Я не бачу себе, але чую зграю. Їх багато. І я — не сторонній.

Поки він говорив, вовк, що вів їх, підійшов ближче. Його очі зустрілися з очима Ейріка. Мить тривала довше, ніж мала. У цих очах не було дикості. Лише знання.

— Вони пам’ятають мене, — прошепотів Ейрік. — Коли я не міг згадати себе — вони вже знали, ким я є.

Інгвільд простягла руку, але не торкнулася його.

— І хто ж ти?

— Хтось із них, їх частина. Напевно… Але й… щось іще. І це "іще" кличе мене далі.

Коли вони рушили знову, сонце вже сідало, хоча його промені майже не торкалися землі. Ліс ставав темнішим, але не страшним. Їх супроводжував тільки вовк і тиша, що вже не здавалася порожньою.

Тієї ночі Ейрік майже не спав. А коли таки прикрив очі, у сні, що не був сном, він стояв посеред кола вовків. Їхні очі світилися. Вони не гарчали. Один за одним підходили, схиляли голови, ніби визнаючи щось, що вже було в ньому.

Останнім підійшов найстарший. Сивий. З очима — без кольору. І поклав морду йому на плече.

А тоді пролунав голос. Нічиїй — але знайомий:

— Ти — не з них, але й не проти них. Ти — той, хто залишився. Пам’ятай. Тінь називає тебе, але ти сам обираєш, чим станеш.

Ейрік різко відкрив очі. Туман ще клубився над землею. Білий вовк сидів поряд, мовчки дивлячись на нього.

— Ти пам’ятаєш? — запитала Інгвільд, помітивши, як змінився його погляд.

Ейрік підвівся.
— Починаю…