18

Коли Скрімре завмер, Інгвільд зупинилась. Пес напружено втупився вперед, туди, де між туманом і темними стовбурами дерев виринала постать. Вона стояла нерухомо, злегка схиливши голову набік, ніби вже давно чекала на них.

Біля її ніг сидів білий вовк. Його шерсть виблискувала у світлі ранку, мов знебарвлена тінь. Очі звіра були спокійні, пильні, але не ворожі. Інгвільд відчула, як щось холодне пробігло вздовж хребта — не страх, а передчуття.

Ейрік запалив факел. Світло не стрибало, не хапало простір — воно просто було, освітлюючи фігуру в сірому плащі.

— Хто це? — прошепотіла Інгвільд, не зводячи очей з вовка.

— Я не знаю, — відповів Ейрік тихо. — Але він… схожий на того, хто тримав мене в снах.

Постать не зрушила з місця. Лише вовк повільно підвівся й зробив крок уперед. У його русі не було агресії — лише спокійна впевненість.

— Я чекала, — озвалась постать. Голос був рівним, сухим, з ледь чутним відлунням. — Вас вели сюди сни. Тепер — вас вестиме він.

Постать кивнула на білого вовка, що тепер стояв між ними. Очі його затрималися на Ейрікові довше, ніж звичайно дивляться звірі.

— Він знає шлях, — продовжила незнайомка. — І знає, ким ти був… до того, як тебе вкрали з-поміж імен. Минуле не забуло тебе. Воно просто чекало.

Постать замовкла. Вовк підійшов. Її руки повільно піднялися до шиї, і з-під плаща вона витягла тонкий шкіряний шнурок, на якому висів амулет — вовче ікло, темне, із блідим відблиском у кам’янистому світлі ранку. Вона тримала його обережно, мов частину пам’яті, яка ще не втратила сили.

— Це належить тобі, — сказала вона, звертаючись до Ейріка.

Він зробив крок ближче, і туман ніби сам розступився перед ним. Вузька долоня постаті торкнулася його руки, вкладаючи амулет у відкриту долоню.

— Ти мав його давно. Ще до того, як навчився говорити. Його забрали, як і твоє ім’я.

Ейрік не відповів. Він лише вдивлявся в зуб, ніби в ньому жила тиша, знайома лише йому одному.

Постать відступила на крок. Тоді її погляд — спокійний, але пильний — зупинився на Інгвільд. Вона не говорила одразу. Мовчала, наче зважувала слова. А коли заговорила, голос її був твердим, без сумнівів:

— І ти, дівчино, не прийшла випадково. Твій шлях — поруч із ним. Твої сни вели тебе не лише до нього, але й у саме коріння того, що ще спить у ньому. Ви пов’язані.

Інгвільд відчула, як серце стислося. Не від страху — від ясності, що прийшла з цими словами. Вона дивилася на Ейріка, що стояв із іклом у руці, мов з частиною втраченого себе.

— Ви обидвоє носите вогонь, — додала постать. — Але тільки разом зможете не згоріти в ньому.

Із цими словами вона відступила в туман. Її силует зник без звуку, ніби розчинився в білому мороці.

Білий вовк чекав попереду, вловивши їхній погляд. Його тіло напружене, рухи точні, очі світлі — він більше не кликав, але не відводив погляду. Час рушати.

Ейрік повісив амулет на шию, і коли холодний зуб торкнувся його грудей, щось у ньому наче зрушило. Спогад, що ще не мав форми, вже почав ворушитись.

— Готова? — запитав він, глянувши на Інгвільд.

Вона кивнула. У відповідь нічого не сказала. Слова вже не були потрібні.