17

Торвальд довго стояв біля вікна, втупившись у далечінь. За межами дерев’яного обрамлення простягався ліс — темний, мовчазний. Там, де зникла його донька.

У дворі ще лежав сніг. Крижаний вітер просочувався крізь щілини, і вогонь у каміні горів нижче, ніж зазвичай.

— Ти все ж вирішив, — тихо сказала Фрейдіса, коли він нахилився, щоб зав’язати ремінь на плащі. Її голос був спокійний, але всередині кожне слово трималося на зболеному зусиллі.

— Не залишу її там, — коротко відповів Торвальд.

Фрейдіса сіла на лаву, сховавши руки під товстим вовняним пледом. У її очах світилася тривога, але й сила — та, що народжується у матерів, коли серце стискається, а губи залишаються мовчазними.

— Вона сильна, — сказала вона. — Але й занадто відкрита до того, що несе ніч. Вона піде за голосом, навіть якщо той приведе її в прірву.

Торвальд узяв зі стіни стару сокиру. Вона належала ще його батькові — важка, з темною рукояткою і лезом, відточеним на довгі зимові ночі.

— Саме тому я мушу йти, — промовив він. — Вона не повернеться, якщо не побачить, що хтось стоїть за нею.

У дверях раптом з’явилась Сігне. Сліди снігу ще блищали на її черевиках. Вона стояла мовчки, з тінню тривоги на обличчі. Її руки були червоні від холоду, але голос — чіткий:

— Я знаю, куди вона пішла. Вона шукала Ейріка. Я не змогла її зупинити.

Фрейдіса підвела голову. Очі жінки стали темнішими.

— Ти впевнена?

Сігне кивнула.

— Вона сказала, що сни ведуть її. Що це не просто вибір, а поклик.

Торвальд підійшов ближче.

— І що ти ще знаєш?

— Вони були біля західної межі лісу. Там, де стара стежка. Але далі... — вона зам’ялася. — Там уже немає знайомих місць.

— Тим більше я йду, — сказав Торвальд, і його голос більше не потребував підтверджень.

Фрейдіса підвелась, підійшла до нього, торкнулася руки.

— Привези її додому. Але пам’ятай: вона вже не та, що була. Якщо вона побачила вогонь у ньому — він уже частина її. Не намагайся забрати її геть від того, чого вона вже торкнулась.

Торвальд дивився їй у вічі довше, ніж зазвичай. Потім кивнув.

— Я не хочу відвертати її. Я лише хочу, щоб вона не загубилась. Щоб знала: батько тут. І якщо світ змінюється — він все одно прийде, коли вона крикне.

Сігне тихо вийшла з хати, не сказавши нічого більше. Торвальд стояв у дверях ще кілька митей. Вітер торкався його обличчя. Десь далеко гукнув ворон.

І він ступив за поріг.

На подвір’ї вже чекали люди. Вибрані — мовчазні, перевірені часом, кожен із них бачив не одну зиму і не одну втрату. Вовняні накидки ховали броню, зброя висіла на поясах. Кінь Торвальда нетерпляче перебивав копитом сніг, гарячий дих з уст здіймався у повітря, змішуючись із ранковим туманом.

Він не промовив ні слова. Лише короткий кивок — і всі рушили. Повільно, але впевнено. За спиною лишився двір, дім, тепло.

Попереду — ліс.

Фрейдіса стояла у дверях, притиснувши до грудей край покривала. Її очі не кліпали, лише проводжали чоловіка — того, хто ніс у собі не лише силу, а й біль. Її Торвальда. Батька їхньої доньки.

Сігне стояла трохи далі, біля стовбура старої сосни. І хоч мовчала — в очах її жевріла надія.

Дерева зімкнулися над головами. Заговорив вітер. Сніг захрустів під ногами копитами коней.