16

Гори мовчали. Вони піднімалися перед ними темними схилами, чорніючи під низьким небом. Вітер час від часу здіймався різко, підкидаючи сніг у повітря, немов намагаючись замести їхній слід. Після зустрічі біля вогню все змінилося. Вони більше не говорили про повернення. Лише йшли — далі, вперед, туди, де їх чекав той голос, той клич, що зростав у серці Ейріка і озивався також у Інгвільд.

Він ішов трохи попереду. Рухався впевнено, але зосереджено, часом зупиняючись, вдивляючись у каміння, у далеч, у тінь між ялинами. Скрімре бігав по схилах, повертаючись до Інгвільд щоразу, коли вона починала відставати. Його присутність була мов жива нитка, яка тримала їх обох у теперішньому.

Першого дня вони мовчали майже постійно. Виснажені і шляхом, і думками. Інгвільд не ставила запитань. Вона знала — вони прийдуть самі. Але ввечері, коли влаштували привал біля невеликого потічка, розпаливши вогонь, що гойдався на вітрі, Ейрік заговорив сам.

— У дитинстві мені снився ліс. Завжди один і той самий. Він був порожній, і я знав, що маю пройти його, але не знав — чому. Кожного разу я зникав у ньому. А коли прокидався, мені здавалося, що частина мене лишилася там.

Він дивився на вогонь. Його руки були спокійні, погляд — зосереджений.

— Але тепер у снах з’являється не тільки ліс. Там є вовк. Він не говорить, не наближається. Він стоїть поруч. І дивиться — не на мене. Він чекає на щось. Можливо, на рішення.

— Він не загрожує тобі? — запитала Інгвільд, подаючи йому горня з теплою водою.

— Ні. Але я не знаю, чи не стане він небезпечним, якщо я виявлюсь слабким. — Він коротко усміхнувся. — Він — ніби сторож. Сторож межі, яку я ще не перейшов.

Інгвільд мовчки сіла поруч. Її плече ледь торкалося його руки. Цей простий дотик сказав більше, ніж слова. Вогонь освітлював їхні обличчя, а навколо — тільки ніч і вітер, що гудів між скелями.

— А ти? — тихо спитав він. — Що ти бачила?

Вона не відвела очей від вогню.

— Я бачила руки. Криваві... Вони тягнулися знизу — і не до мене, а до когось. До тебе, я це відчувала. Відчувала, що ці руки тягнуться до тебе. Я не могла зупинити їх. Але я йшла за тобою, крізь сніг. Завжди сніг… і вогонь, полум’я, я не розумію ще, що це означає.

Він обережно поклав свою руку поверх її. Не сильно, але впевнено.

— Ти не одна, Інгвільд.

— І ти теж.

Ніч минала повільно. Сніг падав майже беззвучно. Десь глибоко в горах вив вовк — справжній чи зі сну, ніхто не знав. Скрімре тільки трохи підвів голову, а потім знову ліг.

На другий день вони дісталися вузького перевалу. Там не було стежки, лише каміння, вкритого тонким льодом. Ейрік ішов обережно, притримуючи Інгвільд, коли треба було перейти через слизький виступ. Вона не заперечувала проти допомоги. Її серце билося швидко не тільки від висоти — вона відчувала, як щось невидиме росте в ньому. Тиха, глибока віра в нього.

— Тут залишились сліди, — сказав він, нахилившись до снігу. — Хтось проходив нещодавно.

— Люди?

— Можливо… Бачиш? Взуття легке. Без хутра. І швидкі кроки.

Вони обмінялися поглядами. Напруга наростала. Не тільки між ними — навколо.

Третьої ночі вони спали у глибокій печері, захищеній від вітру. Ейрік довго не міг заснути. Сидів біля входу, дивлячись у темряву. Інгвільд підійшла до нього, загорнута в плащ.

— Що ти чуєш зараз?

— Тиша. Але не порожня. Вона ніби перед бурею. Як перед чимось великим.

— Ти думаєш, ми близько?

— Так. Завтра — або знайдемо те, що мене кличе… або воно знайде нас.

Вона сіла поруч. Вони не розмовляли більше тієї ночі. Але їхні плечі торкались, їхні подихи змішувались у повітрі. І навіть у сні вони не роз’єднувались.

Зранку Скрімре зупинився на стежці. Пес завмер, дивлячись кудись уперед. І тоді, серед ранкового туману, Інгвільд побачила: унизу, за скелею, стояла постать. Вона не рухалась. Але чекала.