15

Ніч була тихою. Ліс не ворушився. Вітер заснув між деревами. Під ногами хрумтів тонкий шар криги. Сніг лежав рівно, не зіпсутий жодною істотою. Небо світанку сіріло, але без сонця. Лише холод і світло.

Інгвільд мовчки затягувала ремінь плаща. Ейрік вже був готовий, тримаючи мішечок і перевіряючи зброю. Він майже не спав. Тіло напружене, але очі ясні. Він чув усе довкола — кожен шелест, кожен подих пса.

Скрімре вийшов на початок дороги. Він внюхувався в повітря, дивився вперед. Його шерсть тьмяно поблискувала в першому світлі. Потім він рушив. Без команди, без погляду — просто пішов. Вони послідували за ним.

Шлях вів на північ. Грунт тут був твердіший, дерева рідші. Мох звисав із гілок. Гілля не ламалося, тільки хилилось, коли вони проходили. Ніхто не говорив.

За кілька годин дорога почала підійматися. Камінь пробивався крізь сніг. Ранкове світло стало чіткішим, але не теплішим. Інгвільд спостерігала за тим, як Ейрік рухається — впевнено, без вагання. Його ноги наче знали цей напрям.

— Ти колись тут був? — спитала вона.

— Ні, — відповів він. — Але я знаю, що йду правильно.

Після полудня вони натрапили на водоспад. Вода текла повільно, крижана. За ним — ущелина. Вхід був вузький, зарослий. Ейрік став. Інгвільд теж зупинилася.

Він нахилився, провів рукою по каменю. Там були подряпини. Сліди пальців. Старі, заледве помітні. Але вони там були.

— Це слід, — сказав він.

Вони рушили далі. Ущелина була темною. Всередині волога капала з високих стель. Скрімре побіг уперед. Його не було видно, тільки іноді лунали короткі звуки кігтів по камені.

Інгвільд відчувала, як повітря змінюється. Воно ставало густішим. Глибшим. Вона йшла слідом, не питаючи нічого. Її серце билося рівно, але швидко. Вона знала — щось буде.

Коли вони вийшли з проходу, перед ними відкрилась долина. В ній стояв кам’яний круг. Не руїни — цілий, рівний, високий. Камені були чорні, вкриті знаком часу. В центрі лежала плита. На ній — візерунки. Криві лінії, що збиралися в символи.

Ейрік підійшов до неї. Поклав руку.

— Я відчуваю, — сказав тихо.

— Що? — спитала Інгвільд.

— Ми на вірному шляху.

Інгвільд стояла позаду. Її пальці торкнулись меча, але не вийняли його. Вона слухала.

Повітря стиснулося. Камені затремтіли. Не зовні — всередині. Ейрік опустив голову. Його тіло напружилося. Очі закрились.

Скрімре повернувся. В круг зайшов велетенський чорний вовк. Він сів і більше не ворушився. Тільки дивився на хлопця.

Коли Ейрік знову відкрив очі, в них щось змінилось. Не блиск, не колір — стан. Він дивився на вовка не зводячи очей, наче гіпнотизуючи.

— Це ще не кінець, — сказав він. — Але я ближче.

Інгвільд підійшла до нього. Не торкнулась — тільки стала поруч.

— Ми знайдемо їх?

— Якщо сліди не згасли — знайдемо.

Вони знову рушили. За спинами залишився кам’яний круг. Попереду — сніг, перевали, далі — гори. Але кроки були рівними. Ішли вже не окремо.