14

Вогонь догорав. Полум’я більше не здіймалося — тільки жар, пульсував між камінням. Скрімре ліг біля багаття, поклавши голову на лапи. Він не зводив очей з лісу, але не гарчав — ніби знав, що найнебезпечніше вже сталося.

Інгвільд і Ейрік сиділи мовчки. Її рука все ще була в його, і вони не роз’єднували пальців, хоча мовчання затяглося. В повітрі витала напруга — не ворожа, а та, що приходить після великої істини. Тиша, в якій не хочеться говорити, бо будь-яке слово може зруйнувати крихку рівновагу.

— Нам не можна залишатися тут, — першим озвався Ейрік.

Його голос був спокійним, але за ним ховалося щось глибше — готовність не втекти, а діяти.

— Вони шукатимуть тебе, — сказала вона. — Мій батько вже знає, що я пішла. І якщо ярл здогадається, куди саме...

— Він вб’є мене, — закінчив Ейрік. — Або ще гірше — змусить повірити, що я той, ким боїться мене бачити.

— Але він не знає, — тихо додала Інгвільд. — Ніхто не знає, ким ти є. Навіть я…

Він поглянув на неї. На мить у його очах блиснув вогонь багаття, але то був інший вогонь — той, що горить всередині. Питання. Пам’ять. Порив.

— Я не хочу ховатись усе життя. Але і повернутись туди не можу. Поки не зрозумію, що це в мені.

Він підняв амулет. Стиснув у кулаці.

— Колись, коли я ще був хлопчиком, один старий казав, що в горах на півночі є місце, де живуть ті, хто пам’ятає стару кров. Вони не називають себе людьми. Вони — хранителі. Вони знають, що таке злиття душі з хижаком.

— Вовколюди, — прошепотіла Інгвільд.

— Можливо. А може — просто вигнанці, як я. Але якщо хтось і зможе розповісти мені, хто я — то це вони.

— Ти знаєш шлях?

— Ні, — зізнався він. — Але пам’ятаю уривок карти. Малюнок на шкурі, яку колись бачив мій батько. Старий перевал, що веде крізь туманні скелі. Від нього — три водоспади. За третім — печера. А далі…

Він замовк.

Інгвільд повільно кивнула.

— Ми підемо туди.

— Ти певна?

— Так. Бо це не тільки твоя дорога. Що б це не було — воно торкнулося і мене. Я відчуваю це. А ще… я не залишу тебе самого.

Він нахилив голову, вдячність — без слів.

— Нам доведеться йти крізь дикі землі, — додав він. — Там, де не знаходяться селища.. Лише лід, ліс і вітер. Якщо буде сніг — ми можемо загубитись.

— Але якщо ми не підемо, — відповіла Інгвільд, — ми не дізнаємося нічого. Так і будемо жити та гадати…

На мить знову настала тиша, лише Скрімре важко зітхнув — ніби згоджувався.

Ейрік підвівся.

— Завтра на світанку, — сказав він. — Будемо шукати сліди вовка.

Інгвільд також піднялася. Її погляд упав на захмарене небо. Попереду важка дорога, але вони впораються.