13

Після сказаних слів Торвальд мовчки вийшов із зали. Його кроки були глухими, але рішучими. Він ішов коридором, не озираючись, тримаючи руки в кулаках. Повітря було сухим, просоченим запахом попелу та старого дерева. За ним нечутно йшла Сігне. Вона не питала, куди він іде. Вона знала.

Двері до покоїв дружини були прочинені. Торвальд зайшов першим, і лише тоді Сігне обережно ступила за ним. У кімнаті панувала тиша. На столику догоряла свічка, а вогонь у каміні жеврів, відкидаючи червонувате світло на стіни.

Фрейдіса сиділа у великому кріслі, загорнута в темно-синє покривало. Волосся її було заплетене, лице — спокійне. Вона поглянула на чоловіка, а потім на Сігне.

— Ти згадав, Торвальде, — сказала вона.

Ярл не відповів, лише повільно кивнув.

Сігне підійшла ближче. Її пальці тремтіли. Вона знала, що почує зараз не просто історію.

Фрейдіса мовчала кілька митей. Вона зібрала думки, вдихнула повітря і почала говорити.

— Колись у північних землях з’являлися діти, які не належали ні людям, ні звірам. Їх не народжували у звичайний спосіб, вони приходили під час бурі або серед нічного снігопаду. Вони мовчали, поки не заговорить вітер. Їх тіла не піддавались холоду, а шкіра часто була помічена знаками, які змивав тільки час. Їхні очі відрізнялись — одне світле, інше темне, або обидва кольору, якого не мала жодна людина в селищі.

Вони з’являлися рідко, раз на покоління, іноді навіть рідше. У кожному племені їх називали по-різному, але всі знали, що вони несуть із собою щось велике. Вогонь, що змінює землю. Вітер, що несе голос предків. Їхня поява завжди означала вибір.

Дехто вважав, що вони — посланці богів. Інші — що прокляття. Але всі боялися їх.

Були часи, коли таких дітей убивали при народженні. Інші — ховали в горах, далеко від людських очей. Та якщо вони виживали, їхнє життя було сповнене сновидінь, зникнень, знаків, що приходили з темряви. Вони ніколи не мали імен, поки не отримували їх самі — під час обряду або після першої втрати.

— Ейрік… — прошепотіла Сігне.

Фрейдіса кивнула.

— Він один із них. Я бачила його очі ще того дня, коли його вперше привели сюди. Вони не були повністю людськими. В ньому щось пробудилося. Щось древнє.

— Інгвільд відчула це, — сказала Сігне. — Вона пішла за ним.

— Вона повинна була, — промовила Фрейдіса. — Таких не знаходять силоміць. Вони відкриваються лише тому, хто здатен побачити істину. Якщо серце відкрите, а воля чиста — він покаже, ким є насправді.

Торвальд мовчав, нахилившись над вогнем. Його руки лежали на колінах, а очі втупились у жарини.

— Чому ти мені ніколи про це не казала? — тихо спитав він.

— Бо поки це було лише тінню, не варто було будити її. Але тепер — тінь прокинулась. І твоя донька вже в її колі. Ти не зможеш відвернути хід подій.

Торвальд не відповів. Він знав, що дружина каже правду.

Фрейдіса замовкла, та в кімнаті ще довго стояла тиша. Лише полум’я потріскувало в каміні, граючись відблисками на стінах. Сігне стояла нерухомо, немов вбираючи кожне слово, кожен подих. Її очі втупились у вогонь, у якому, здавалося, ще жевріли залишки давньої пам’яті.

Торвальд нарешті підвівся. Його постать здавалася більшою, ніж хвилину тому. Стиснуті плечі, важке дихання, зморшки на лобі, що глибшали з кожною думкою. Він подивився на дружину, а потім — на Сігне.

— Вона — моя донька, — промовив він. Його голос був твердий. — Я бачив, як вона робила перші кроки по дошках нашого двору. Я тримав її, коли вона боялася бурі. І якщо ці сили забирають її в темряву — я цього не прийму.

Фрейдіса мовчала, але очі її спокійно світилися — не запереченням, а розумінням.

— Я мушу повернути її, — продовжив Торвальд. — Вона може шукати істини, але я не дозволю, щоб ця істина знищила її. Якщо доведеться йти в ліс, у сніг, за межі старих доріг — я піду. Хоч сам. Але вона має знати, що її батько не залишить її.

Сігне злегка нахилила голову.

— Вона це знає, — прошепотіла вона. — Але навіть якщо ти її знайдеш… вона вже буде не та, якою була.

Торвальд поглянув у вогонь. Там вже не було спокійного світла — лише жар, що мовчки доживав ніч. І, можливо, десь там, у глибинах полум’я, він уже бачив її — свою Інгвільд — саму, серед снігів, там, де розпочинається шлях, що не має вороття.