12

А тим часом у селищі.

Велика зала ярла ще дрімала у напівтемряві, коли охоронці провели гостей усередину. За широкими вікнами мела заметіль — ранковий сніг, сірий і густий, налипав на скло, мов піну на борти човна. Але сніг не зміг приглушити звук кроків трьох незнайомців — високих, у темних накидках, з мечами.

Батько Інгвільд, ярл Торвальд, підвівся з важкого дубового крісла. Його рука лягла на різьблену рукоять сокири, що стояла поруч. Погляд — прямий, тверезий, але з тінню недовіри.
— Назвіться.

Середній, той, у якого на шиї звисав срібний талісман у формі двоголового ворона, виступив уперед.
— Ми прийшли з Фростгольма. Нас послали Старші.

— Я не отримував звістки, — буркнув Торвальд. — І я не знаю вас.

— Ви знаєте його, — мовив той спокійно. — Або гадаєте, що знаєте.

Він дістав із-за пазухи згорток — пергамент, обвуглений на краях, із печаткою у формі лапи. Розгорнув.
— Втікач, відомий під ім’ям Ейрік, перебуває на ваших землях. Він не злодій. Не вбивця. І не людина в звичному розумінні.

Торвальд стиснув брови.
— Поясни.

— Він був частиною… Вартача Крові. Стародавнього ритуалу, забороненого багато поколінь тому. В ньому — змішана кров. Людська і звірина. Ми повинні повернути його. Він небезпечний. Не тому, що хоче зла, а тому, що з нього може прорости лихо, якщо ми не зупинимо це вчасно.

— Ви називаєте його звіром, а я бачив людину, — сказав Торвальд.

— Інгвільд — ваша дочка. Вона бачила більше. Вона відкрита, і він… тягнеться до неї.

Слова викликали у Торвальда миттєвий спалах тривоги. Він різко обернувся до одного з воїнів:
— Приведіть Інгвільд. Негайно.

Охоронець вклонилася і зник за дверима. Але час минав. Повернувся він з поганою звісткою:

— Її немає в кімнаті. І в селищі таож. Ніхто не бачив, щоб вона виходила зранку, — доповіли.

Тиша стала гущею за дим.

Торвальд вдарив рукою по столу.
— Шукати скрізь! У лісі, на горах, у долині біля річки!

І саме тоді на порозі з’явилася Сігне. Струнка та бліда.

— Не треба шукати, — мовила вона. — Я знаю, куди вона пішла.

— Говори, — наказав Торвальд. Його голос звучав, як грім.

— Вона пішла до нього, — спокійно відповіла дівчина. — У сніги, на захід. Я бачила… обличчя обох — не ворогів. Не тепер. Інгвільд вважає, що в ньому є щось… більше. Не прокляття, а ключ.

— Ключ до чого? — буркнув один з посланців.

Сігне поглянула на нього.
— До чогось, що спить під землею. До сили, яку не можна зламати ланцюгами. Але, можливо, — скерувати.

Торвальд довго мовчав. Його руки лежали на колінах, напружені. Очі — дивилися крізь сніг за вікном, ніби хотіли прорвати хмари й побачити доньку.

— Якщо вона не повернеться до ночі, — сказав він зрештою, — я піду сам. І знайду її.

Але після цих слів він різко випрямився, наче щось давно забуте прокинулося в його пам’яті. Образ, що спершу лиш затьмаривсь тінню, а потім став чітким.

Він бачив його раніше.

Це було того вечора, коли буря зірвала човни на східному узбережжі. Він сам тоді пішов у гавань — не як ярл, а як воїн, що знає, як ламаються щогли і як легко вода забирає життя. Після бурі берег був усіяний уламками — мокрі дошки, мотузки, уламки весел... і люди. Живі й мертві. А серед них — він.

Хлопець стояв один. Обличчя — мокре, з подряпинами. Волосся липло до щік. Але очі… очі не були поглядами людини, яка щойно вирвалась зі смерті. Вони були пильними, настороженими.

— Як тебе звати? — спитав тоді Торвальд.

І хлопець відповів, не моргнувши:
— Я не пам’ятаю.

Один із воїнів сказав, що той, мовляв, змерзлий, змучений, от і каже нісенітниці. Але Торвальд тоді ще подумав — не забув. Він не хоче згадати.

А потім, кілька ночей по тому, старий Модр, що пильнував варту, розповідав про тінь, яка ходила серед дерев за фортом. Про жовті очі, що блимають у темряві. І тоді Торвальд наказав замкнути чужинця в підземеллі.

Той не пручався. Ніби вичікував.

Він підвівся. Пальці стиснули рукоять сокири.

— Якщо вона не повернеться до ночі, — повторив він так, щоб його всі почули,  — я піду сам. І знайду її.

Сігне опустила голову. Посланці переглянулись.