11

Інгвільд не могла сидіти на місці. Кімната, яка щойно була наповнена духами й шепотами, тепер видавалась надто тихою. Вона встала, пройшлась колом, потім зупинилась біля вікна. Її пальці торкнулись холодного скла.

— Якщо він справді не просто людина… — почала вона, — тоді звичайні шляхи не приведуть до нього. Але я маю йти. Не можу чекати, поки він сам прийде.

Сігне дивилась на неї з тривогою.

— Ти не знаєш, куди саме веде цей слід. І якщо він — той, про кого віщують давні пісні, то шлях буде темним. У ньому не буде місця сумнівам.

— Саме тому я маю йти, — твердо відповіла Інгвільд. — Він пов’язаний зі мною, з моїм минулим… І з тим, що ще має статися. Можливо, це — моя доля.

Сігне вийняла з мішечка оберіг — вузол із кінського волосу, перевитий ниткою з червоної вовни.

— Візьми це. Воно захищатиме тебе від сну, який не твій. І від тіней, що говорять замість істини.

Інгвільд взяла амулет, подякувала ти. Пес Скрімре вже чекав біля дверей, мовчазний, як завжди готовий слідувати за хазяйкою.

Вона не сказала слів прощання. Просто пішла.

* * *

Сніг хрустів під ногами, повітря було гостре, мов лезо. За її спиною хутір уже затихав, а попереду — тільки сіре полотно зими, вкрите мовчанням і передчуттям.

Її кроки вели до лісу. Туди, де сни зустрічаються з дійсністю.

Скрімре ішов поруч, іноді завмираючи, нюхаючи повітря. Кілька разів він гарчав у бік дерев, але Інгвільд не бачила нічого. Тільки холод, сніг — і сліди.

Сліди вовка.

Вони з’явилися на краю галявини. Чіткі, глибокі. Але далі — людські. І вони вели на північ.

Інгвільд опустилась навпочіпки. Доторкнулась до землі. Сліди були недавні.

— Ти хочеш, щоб я пішла за тобою, — прошепотіла вона. — Гаразд. Але коли ми зустрінемось — я хочу знати твоє ім’я.

День змінився ніччю. Потім знову світанком. Вона спала мало, просто під деревами, обгорнута плащем. Пес не спав — він вартував.

На третю ніч їй знову наснився Ейрік.

Цього разу — він сидів біля вогнища, один. Його очі були відкриті. Вони світилися блакиттю, що жевріла зсередини.

— Ти йдеш, — сказав він. — Але не всі двері ведуть до правди.

— Я шукаю тебе. Твоє ім’я. Хто ти?

— Моє ім’я лежить у крові. Але відповідь не в мені, а в тобі, — його голос був тихий, немов вітер серед сосен. — Ти носиш ключ.

І коли вона хотіла сказати щось іще — сон урвався. Пес знову завив.

А попереду, крізь дерева, блищало світло.

Вона вийшла на стару стежку. І там, на межі лісу, під скелею, побачила вогонь. А поруч — фігуру.

Він стояв спиною до неї, але Інгвільд знала, що це — він. Ейрік.

Саме тут, на межі сну й яви, мала відбутися їхня справжня зустріч.