10

Ніч ще не встигла відступити, а сіре світло ранку вже просочувалося крізь тонкі щілини віконниць.

Вона прокинулась різко — серце гупало об грудну клітку, немов намагалося вирватися. Їй снився Ейрік.

У тому сні він стояв серед засніженого поля, один, із запнутими очима. На його зап’ястях блищали ланцюги, але крига довкола танула, наче він сам був вогнем. Навколо крутилися тіні — вовки, воронячі крила, викривлені постаті, що шепотіли:

— Назви його ім’я — і відкриєш браму…

Ейрік дивився прямо на неї.

Вона різко сіла на ліжку. Її долоні були холодні. Вона знала: цей сон був не просто грою уяви.

Старий пес Скрімре підняв голову. Він, здавалося, теж щось відчував — і тихо завив.

"Ім’я... воно десь поруч. Але я не знаю, з чого почати. Хто він?"

Вона повільно встала, накинула теплий плащ і підійшла до вікна. Та саме в ту мить… пролунали крики.

Під двором голоси розірвали спокій світанку:

— "Тривога! Полонений зник!"
— "Швидше до ярла! Хто бачив його останнім?"

Інгвільд, мов стріла, кинулася з кімнати. Скрімре рвонув за нею. Сніг хрустів під босими ногами, холод вгризався в шкіру, але вона не зупинилася.

На подвір’ї метушились люди, декотрі зі зброєю, дехто зі смолоскипами. Бьорн стояв посеред них, насуплений.

— Що сталося?! — вигукнула Інгвільд.

— В’язниця пуста, — кинув один із вартових. — Замок цілий. Він щез, як тінь.

— Ніхто не бачив? — спитала вона, її голос був холодним.

— Ні… жодного сліду. Ні в снігу, ні на ґрунті. Ніби його й не було тут зовсім.

Серце в грудях билося глухо, але не від страху — від передчуття. Вона знала, що це тільки початок. Щось пульсувало у повітрі — невидима нитка, що тягнула її за собою.

Вона стояла серед крижаного ранку, дивлячись на двері, що вели до в’язниці, з якої зник чоловік без імені. Навколо вже снували припущення, гарячі голоси, звинувачення, але Інгвільд не чула їх — лише гупання власного серця і шепіт сну, що знову звучав у вухах.

І саме тоді, немов вийшовши з туману, до неї підійшла Сігне. Обличчя її було серйозним, руки злегка тремтіли — не від холоду, а від того, що вона принесла із собою.

— Я шукала тебе, — сказала вона, не чекаючи привітання. — Цієї ночі мені було неспокійно.

— Ти знала, що він піде? — прошепотіла Інгвільд, навіть не озирнувшись.

Сігне повільно ступила до неї.

— Цієї ночі я бачила його… у вогні. Його лице — але розмите, ніби хтось забрав з нього ім’я. А потім — твої руки. Зв’язані, але в них щось проростало. Щось… що не можна спинити.

Інгвільд мовчала.

— Я принесла трави, — продовжила Сігне. — Хочу глянути ще раз. Цього разу — з тобою. Можливо, щось відкриється.

Вони повернулись до кімнати.

Сігне запалила товсту свічку. Полум’я здригнулось, але не згасло. Вона дістала з мішечка чашу, в яке висипала вугілля, гілля полину та дрібні кістяні фішки, і запалила. Вогонь затанцював, запах в’ялених трав заповнив простір, і час ніби почав плисти інакше. Сігне нахилилась до чаші з вугіллям, і легкий дим почав витися спіраллю — угору. Вона кинула в нього жменю сушених трав і кілька уламків старого кореня. Відвар, змішаний із попелом, зашипів — і вогонь завмер у мить. Пахощі різко змінились: свіжа кров, волога шерсть, хвоя й лід.

— Сьогодні дух не відповідає словами, — мовила Сігне, — він покаже тобі знаки.

Інгвільд мовчки схилилася ближче. Її подруга заплющила очі, обережно провела пальцями по попелу. У ньому почали проступати контури — темні, змазані, але живі.

Спершу — очі. Жовті, пильні. Вовчі. Вони ніби дивилися просто з-під землі. Потім — лапи, сліди, що вели в обидва боки: вперед і назад. Але серед них — людська постать. Одинока. Вона йшла поряд із тінню вовка, інколи зливаючись із нею.

— Він не просто втікач, — прошепотіла Сігне. — Він — пов’язаний із хижаком. Не символічно. По-справжньому.

Попіл здригнувся. Вогонь вибухнув раптовим полум’ям — у ньому промайнули фрагменти: Ейрік, стоїть на скелі, навколо нього — зграя вовків, і всі вони не нападають, а охороняють. Потім — її батько тримає в руці амулет, схожий на вовчий зуб, але темний, з тріщиною. А далі — вона, Інгвільд, серед снігів, а за її спиною — слід, що починається лапами, а закінчується ногами.

— Його ім’я… зберігає таємницю крові, — промовила Сігне тремтячим голосом. — І кров ця — не тільки людська.

— Що це означає? — Інгвільд дивилась, затамувавши подих.

— Він… або проклятий, або вибраний, — відповіла Сігне. — Вовк не завжди ворог. Іноді — вартовий старших істин.

Сігне простягнула руку до чаші й витягла з попелу кістяну фішку  — слід вовка, в центрі якого було… око. Людське, блакитне…

— Він не той, ким здається. Але й сам не знає, ким став. І це пов’язано із тобою.

Інгвільд притисла руки до грудей. Вона відчула холод не зовні, а зсередини. Згадка про сни, про голос, що кликав її серед дерев, про погляд, що був водночас людським і звірячим… Вона зрозуміла — він кличе її не просто так… Але навіщо?