9

Інгвільд ішла до лісу, де ще зберігалася тиша, не зрушена людським словом. Скрімре плентався поряд — хрипко дихаючи, з носом, зануреним у сніг, ніби шукав там щось.

Слова Бйорна ще звучали в голові.

«Що здається світлим, може світити не власним світлом, а відбивати чужу темряву».

Вона згадувала очі чужинця — спокійні, наче замерзле озеро. Він не виглядав ні ворогом, ні другом. Він виглядав… ніким. А це лякало найбільше.

«Ти не пам’ятаєш свого імені, — подумки сказала вона, — але я мушу знати, хто ти».

Сосни вкривали її. Крони торкалися сірого неба, а під ногами — лише сніг і білі тіні. Інгвільд сіла на повалене дерево, дивлячись перед собою, де ліс розчинявся в імлі. Скрімре сів поряд, зітхнувши, і вона поклала руку на його спину.

— Я не можу вдавати, що цього не було, — сказала вголос, хоч слухав її лише старий пес. — Сни, очі, однакові амулети… все щось значить. А значить — є правда, яку приховують.

Сніг продовжував сипати. Вона не могла не йти. Вона мусила знати.

Повернувшись до двору, вона зняла плащ, отрусила сніг із плечей і, не звертаючи уваги на погляди інших людей, попрямувала до нижнього ходу, туди, де камінь темнів під засніженим ґанком. Вогонь у смолоскипі блимав слабко, немов вагався: світити чи зникати.

Сходи вниз були холодними, стіни — вологими, і повітря ставало густішим із кожним кроком. Аж поки вона не зупинилась перед знайомими ґратами.

Він сидів у тіні. Очі світилися, як у звіра в темряві — мовчазно, пильно.

— Ти знову, — прорік він.

— Так, — відповіла вона. — Я маю питання.

— Я не обіцяв відповідей.

— Але ти щось знаєш. І щось приховуєш.

Він повільно підвівся, підійшов до грат, дивлячись прямо в її очі.

— Чому це тебе турбує?

— Бо я бачу тебе в снах. Щоночі. І чую своє ім’я з вуст, яких не розпізнаю. Бо в мені щось говорить: ти — не випадковий. І я мушу знати, хто ти насправді. Справжнє ім’я. Правду.

Мовчання було довгим. Сніг десь угорі сипав на дах, і кожен звук здавався глухим, мовби світ затамував подих.

— Можливо… я й сам не знаю, хто я, — нарешті мовив він. — Або знаю, але не можу сказати.

— Ти боїшся?

— А ти?

Інгвільд не відвела погляду.

— Боюсь. Але ще більше боюсь жити в темряві.

Він зробив крок назад і опустився на лаву в куті.

— Ти принесла вечерю?

— Так. І я залишу її, навіть якщо не отримаю відповідей.

— Ти дивна, дочка ярла.

— Можливо. Але не дурна.

Його вуста ледь сіпнулись — усмішка, майже непомітна.

— Тоді слухай. Якщо я згадаю своє ім’я… я скажу його лише тобі.

Вона кивнула.

— Я чекатиму.

Вона залишила вечерю на кам’яній плиті й пішла, не озираючись. За нею ішов Скрімре, ступаючи обережно, старою вірністю. Десь там, у темряві, в’язень дивився їй услід, а в грудях — може, вперше — щось тьмяно згадувалось.

Ім’я.

Своє.

Забуте — але не зникле.