8

Після відвідувань подруги Інгвільд вирішила піти до брата та розпитати його про бранця. Поки вона не дізнається всього – їй не буде спокою.

Бйорн саме вивішував шкіри біля повітки, де пахло дубильними сумішами й сирою вовною. Вогонь у жаровні палахкотів червоним, підсвічуючи гострі лінії його лиця. Його постава була мовчазно міцна.

— Брате, — тихо мовила Інгвільд, ступивши ближче. — Розкажи мені… де ви знайшли того чоловіка?

Він не одразу відповів. Спершу зняв рукавиці, потім сів на лаву біля стіни, обтер руки снігом і лише тоді поглянув на неї.

— Цікавишся чужинцем більше, ніж годилося б…

— Просто скажи.

Бйорн поглянув убік, туди, де за огорожею сіріло біле поле. Сніг сипав між брусами, а вітер м’яко співав у стріхах.

— Ми поверталися з варти. Було ще дуже рано, вітер з півночі. І тоді — на узліссі, на самій дорозі — з’явився він. Один. Йшов прямо, не криючись.

Інгвільд застигла, вслухаючись у кожне слово.

— Ми крикнули, гукнули, хто ти, куди йдеш, з якого двору. Але він... — Бйорн похитав головою, — навіть не озирнувся. Миттю звернув зі шляху й побіг у сніг, мов звір, що боїться пастки. І побіг так, що навіть коні не одразу змогли його наздогнати.

— Ви… зловили його?

— Він сам звалився. Мабуть, не їв кілька днів. Упав і лежав у снігу. Не опирався. Не промовив ані слова. Ми підняли його, а він лиш дивився. І його очі… Холодні… Сірі…Я не бачив людей з такими очима…

Інгвільд відчула, як у грудях розгоряється щось гаряче й тривожне. Її пальці стиснулися в рукавах, вона дивилась на сніг, ніби там мала знайти відповідь.

— А що далі?

— Ми затягли його до укріплень. Лікувальниця побачила на грудях шрам — глибокий, але загоєний. Головне — він не пам’ятав нічого. Або робив вигляд.

Бйорн звів на сестру пильний погляд.

— Тепер відповідь за тобою: навіщо ти ходила до нього вчора?

Інгвільд мовчала. Навіть Скрімре застиг, присівши поруч, ніби вловив напругу.

— Хтось сказав тобі? — обережно спитала вона.

— Варта. Люди. Чи ти гадала, що можеш пройти повз усіх і лишити слід тільки в снігу?

Вона опустила очі.

— Я хотіла… побачити, хто він насправді, — вона не закінчила.

Бйорн підвівся. Його тінь впала на сніг поряд із нею.

— Саме так усе починається. І саме тому я хочу, щоб ти була обережна. Бо ти не просто дівчина, яка цікавиться невідомим. Ти — донька ярла.

Він зробив паузу, а тоді спитав м’якше, майже шепотом:

— Інгвільд… а сни? Вони ще приходять?

Вона здригнулась.

— Так, — визнала вона. — Щоночі.

— І завжди він?

— Я не завжди його бачу. Але… він є. Це не кошмари. Це… ніби щось старе, що говорить до мене.

— А ти впевнена, що хочеш чути, що воно скаже?

— Я не знаю. Але я мушу.

Він зітхнув і ступив ближче, поклав руку на її плече.

— Тоді слухай. Але не довіряй. Ні словам, ні снам, ні очам. Пам’ятай: що здається світлим, може світити не власним світлом, а відбивати чужу темряву.

Вона не відповіла. Лише кивнула. Скрімре підвівся, обтрусив сніг з лап і подивився на неї своїм єдиним оком. Інгвільд вдячно провела рукою по його морді, стишуючи власне серце.

У снігу не було слідів чужинця. Але його присутність уже жила в її думках.