Інгвільд піднялась дерев’яними сходами.
У своїй кімнаті вона відразу підійшла до вікна. Над фйордом починала розстилатися повільна сиза мла, і світло тьмяного дня наче просочувалось крізь неї. Внизу, за плетеними стінами служниця вивішувала на жердини вовняні кожухи — і рухи її були повільні, розмірені. Світ не поспішав.
Але в ній усе кипіло.
Інгвільд сіла на ліжко. Амулет ярла, який вона притисла до грудей, був прохолодним. Вона обережно поклала його на долоню. Лінії, вибиті по колу, наче тяглися до її шкіри, немов намагались щось сказати. Їй подумалося: а якщо кожна гілка — це вибір? І кожне коріння — наслідок?
Її думки повернулися до сну.
Сон, що прийшов тієї ночі, був не схожий на інші. В ньому не було слів, не було образів — лише відчуття. Вона стояла на льодовій рівнині, що тягнулась за обрій, без кінця і меж. А просто перед нею — він. Незнайомець. Без мотузок. Без крові. У темному одязі, що тихо колихався на вітрі. І хоч він нічого не говорив — вона розуміла. Відчувала його думки так само, як чула биття власного серця.
«Я — не з тих, кого можна тримати в клітці», — ніби промовив він поглядом.
Тоді вона простягнула руку — не з остраху, не зі співчуття, а з... чогось іншого. З чогось, чого ніколи не було між нею та жодною живою душею.
Вона прокинулася до того, як могла доторкнутися.
Тепер вона сиділа в кімнаті, дивлячись на свою долоню. Та сама рука. Ті самі пальці. Якщо це був лише сон... чому він здається реальнішим, ніж сам світ?
Вона глибоко вдихнула. У кімнаті пахло сухими травами, що висіли під стелею, воском зі свічок і димом від погаслого вогнища. З вікна долинав далекий голос когось і людей. Звуки селища повертались, мов відлуння, але вона не чула їх — тільки власне серце.
Інгвільд підвелася. Їй потрібно було поговорити. Але не з батьком. І не з матір’ю. З кимось, хто слухає серцем, а не законами роду.
Вона покликала пса, і той одразу встав, лизнувши її долоню. Він ішов поряд, коли вона рушила стежкою, що вела до крайнього дому за лісом — туди, де жила Сігне, її подруга.
Дім Сігне стояв під схилом, сховавшись між соснами, наче ліс сам хотів її вберегти. Інгвільд постукала. Відчинили майже одразу.
— Інгвільд? — подруга з подивом і радістю одночасно в очах. — Рано якось. Усе гаразд?
Дівчина лише хитнула головою й мовчки обняла її. Обійми Сігне були теплі, справжні, без слів. Вони завжди розуміли одна одну, навіть коли мовчали.
— Ходімо. Ліс чекає, — тихо сказала подруга й схопила плаща.
Вони довго йшли крізь хвойну тінь, де сніг лягав м’яко. Пес біг попереду, вряди-годи зупиняючись, обнюхуючи сліди зайця, але ніколи не заходячи далеко — завжди тримався поруч, як охоронець їхнього затишку.
Інгвільд довго мовчала. Сігне не квапила. Вони пили теплий настій з глиняного глечика, сидячи біля старого пня, слухали потріскування гілок і шурхіт крил десь угорі.
— Мені наснився той чужинець, — нарешті сказала Інгвільд. — Але не як полонений. Як... хтось інший.
Сігне кивнула, не здивувавшись.
— А ти не думала, що сни — це не вигадки? Може, хтось хоче, щоб ти щось побачила.
— Я боюсь, що вже побачила. І не знаю, що з цим робити.
— Не все, що дивне — зле. І не кожен ворог — ворог. Пам’ятаєш, як ти колись підібрала цього пса, а всі казали, що він скажений?
Інгвільд усміхнулась, глянувши на пса, що ліг біля її ніг, обгорнувши себе хвостом.
— Ти змінилась, — м’яко додала Сігне. — Але в цьому немає нічого поганого. Просто будь обережна. І слухай серце, не тільки традиції.
Вони провели в лісі майже до вечора. Тиша між ними була наповнена сенсом, як струмок між камінням. Коли сонце почало тьмяніти за верхівками ялин, Інгвільд встала.
— Я маю йти. Сьогодні… я мушу його побачити.
Сігне не стала запитувати, «навіщо» чи «чому». Лише обійняла її міцно, як перед боєм. Бо це і був бій — невидимий, внутрішній.
Пес, що дрімав біля ніг, підвівся ще до того, як вона зробила крок. У його погляді світилась готовність і вірність.
Коли вони повертались стежкою до дому ярла, вітер став гострішим. Але Інгвільд йшла впевнено. Її страх ще був з нею, як і тіні сумнівів. Але між ними, між усіма словами — вже жевріло щось інше.