3

Пес обережно обнюхував слід — шерсть на його загривку стала дибки. Інгвільд нахилилась ближче: сніг під ногами був недоторканим. Там, де мав бути відбиток — не було нічого. Якби вона не бачила його на власні очі, могла б подумати, що він їй примарився.

Пес заскавчав і озирнувся на неї. Його одне око тепер світилось тривогою.

Вона повела плечима, проганяючи холод, що прокрадався не тілом — душею. Чужинець уже зник за дверима довгого дому. Вона рушила слідом.

Світло ранку лягало на землю холодним золотом. У гавані ще диміли смолоскипи, а двір був порожній і занадто тихий.

Інгвільд піднялась східцями до головного залу. Вона знала: саме зараз чужинець постає перед ярлом. Двері тяжко відчинилися — і вона ступила в напівтемряву палати.

Всередині було тепло від вогню й тісно від поглядів. У центрі сидів її батько — ярл Торвальд Сивобровий, мов кам’яна скеля серед бурі, у плащі з ведмежого хутра, з мечем, що лежав на колінах. Поруч стояла мати Фрейдіса, стримана й непроникна. Її погляд ковзнув по доньці, але зупинився на чужинцеві.

Той стояв попереду — руки зведено за спиною, лице спокійне. У постаті його не було ані страху, ані виклику.

— Як тебе звати? — запитав ярл.

— Не пам’ятаю, — відповів чужинець.

Його голос був глибоким.

— Хто послав тебе?

— Не знаю.

— То ти або дурень, або чаклун, — промовив ярл.

Чужинець не відповів. Бьорн, що стояв позаду нього, стиснув зуби.

Інгвільд ступила ближче, і в той момент незнайомець поглянув на неї. Його погляд — не зухвалий, не сповнений прохання — просто впізнавання. Наче він уже знав її, ще до того, як вона народилася.

— Ми завершили, — сказав батько. — Посади його в холод. Якщо в ньому ще є пам’ять — вона прийде.

Бьорн кивнув і вивів в’язня. Двері зачинились.

Тиша повисла в залі. Лише потріскував вогонь.

— Ти прийшла не просто так, — мовив ярл, не дивлячись на доньку.

— Ні, — відповіла вона.

— Ти відчула в ньому щось, — сказав батько, наче вже знав відповідь.

— Так.

Він підвівся з місця. Рухи його були неспішні, важкі, але владні.

— Ти — моя кров, доню. В тобі — очі предків, у тобі — голос роду. Але навіть зір, дарований богами, може стати прокляттям, якщо дивитись туди, де не слід.

Інгвільд зустріла його погляд. У його сірих очах було щось глибше за страх — досвід.

Мати ступила ближче. Її голос був спокійним.

— Якщо він у твоїх снах — ти не маєш права мовчати. Але й віри сліпої не май. Слухай серце — та не дозволь йому тебе осліпити.

Ярл дістав з-під плаща амулет — невеликий диск з рунічним знаком у вигляді переплетеного дерева, гілки якого тягнулися вгору, а коріння — спліталося вниз, утворюючи символ Іґґдрасіля, дерева світів.

— Візьми, — сказав він, простягаючи амулет. — Це носив мій батько, коли ходив у походи за межі нашого моря. У бурі, в крові, в зраді — він тримався за нього. Це не просто дерево — це пам’ять. Коріння пам’ятає, навіть коли гілки ламаються.

Інгвільд прийняла амулет. Холодний метал опинився у її долоні, але в ньому було щось більше за метал — спокій, глибина, нагадування про зв’язок із землею, родом, минулим і майбутнім.

Нічого більше не мовивши, вона вийшла надвір. Пес чекав під дверима. Небо вже було світлішим, і сніг блищав — а попереду, за дахами, там, де чужинець тепер сидів сам, ще жевріла лампа.