2

Схід сонця був тьмяний, як завжди взимку. Червоний, ніби кров просочилась крізь крижане небо. Інгвільд стояла на високому пагорбі за маєтком, загорнута в плащ із вовни. Її волосся, тепер довге й важке, струменіло на вітрі, як мідні нитки. У руці — ріг, вирізьблений із старими символами, які вона копіювала зі стін храму.

Нижче в долині громада ще спала — дахів не було видно, тільки димки від жаровень і тихе завивання вітру, який спускався з фйорду.

Вона завжди прокидалась раніше за всіх. Сни не давали спати.

Тієї ночі знову приходив він. Той самий чоловік з срібними очима. Він нічого не казав — просто стояв і дивився, а за спиною у нього здіймався вогонь. Але на світанку вогонь зникав, і залишалось лише відчуття порожнечі.

— Він близько, — прошепотіла вона.

До воріт громади під’їхали вершники саме тоді, коли перші мешканці вийшли годувати худобу. Інгвільд повільно рушила вниз стежкою — вона знала, хто це був, ще до того, як побачила.

Три вершники. Один — її брат, Бйорн, закутий у блискучу кольчугу, з мечем у піхвах, начищеним до дзеркального блиску. Другий — темноволосий юнак, що вів їхнього коня. Третій — чужинець.

Саме третій змусив серце Інгвільд забитись швидше.

Високий, з темно-русявим волоссям, зібраним у вузол. Обличчя обпалене вітрами, очі опущені, руки зв’язані. На його зап’ясті — сліди кайданів. Але навіть у такому вигляді — щось у ньому було неправильне. Надто спокійний. Надто мовчазний.

Коли Бйорн помітив сестру, його обличчя змінилось — тепла не було. Лише коротке кивання.

— Інгвільд. Ми повернулись.

— Це… — вона кивнула в бік чужинця.

— Раб, — сказав Бйорн. — Трофей з південного рейду. Непокірний. Але сильний. Його можна навчити.

Інгвільд підійшла ближче. Дивилась прямо в очі чоловіку, якого привезли. І щось у її животі стиснулось.

Це був він. Чоловік зі снів.

Але він не впізнав її — або вдавав.

— Його ім’я? — запитала.

— Каже, що не пам’ятає, — знизав плечима Бйорн. — Але ми його назвали Ейріком. Вовк, який мовчить.

Інгвільд не відводила погляду.

— Він щось приховує.

Бйорн засміявся.

— Всі щось приховують. Але ми дізнаємось.

Коли вершники зникли за воротами, а Інгвільд залишилась сама на подвір’ї, до неї підійшов пес — старий, сивий, з правим оком, яке вже не бачило. Він був із нею з дитинства. Тієї миті він застиг, заскиглив і відступив.

— Що таке, Скрімре?

І тоді вона знову поглянула на місце, де стояв чужинець — і побачила: на снігу не лишилось жодного сліду від його чобіт.