Тінь Фенріра
1
Сніг сипав з неба. Маленька Інгвільд сиділа в сінях під шкурою ведмедя, слухаючи, як мати співає стару пісню, напівзабуту. Голос був тихий, майже шепіт, але слова впивалися в пам’ять:
«Хто несе меч із льоду,
Той пройде крізь полум’я.
А де двоє в сні зійдуться —
Стане тиша знову співом...»
— Ця пісня — для тих, хто ще пам’ятає, — казала мати, — хоча вони самі про це не знають.
— Для кого? — запитала Інгвільд, закутуючи ноги в шкуру.
Мати не відповіла одразу. Її пальці торкнулись підвіски — чорного каменя з рунічним трикутником.
— Для тебе, можливо. Якщо колись побачиш світ не очима, а сну.
Тієї ночі Інгвільд заснула з відчуттям холоду у кістках — не від зими, а від чогось глибшого.
І тоді вона побачила його вперше.
Поле, повне попелу. Люди без облич. І чоловік з очима, що світилися сріблом. Він стояв під деревом — мертвим, сухим, але на ньому сиділи три ворони. Її маленьке серце калатало, коли він промовив:
— "Ти пам’ятай пісню, дівчинко. Колись ти її доспіваєш. Коли всі забудуть."
Вона прокинулася з криком.
Мати лише мовчки притисла її до грудей.
— Це початок, — сказала вона. — І його вже не зупинити.
#2785 в Фентезі
#6588 в Любовні романи
Відредаговано: 06.10.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
