Глава 5

Ранок у домі Уліса був тихим, але не спокійним.
Зоряна прокинулася ще до світанку. Вікно гостьової виходило на внутрішній двір, де каміння зберігало нічну прохолоду. Вона довго лежала нерухомо, слухаючи дім — потріскування дерева, кроки десь далеко, ледь чутний дзенькіт посуду.
Одяг від кравчині лежав акуратно складений на стільці. Темно-синій, простий, без прикрас. У такому справді можна було зникнути.
Вона вдяглася повільно, ніби боялася порушити щось крихке.
Коли Зоряна вийшла у коридор, Тіна вже була там. Вона стояла біля вікна й дивилася на вулицю, не повертаючись.
— Ти рано, — сказала вона.
— Я не звикла спати довго, — відповіла Зоряна. Це була напівправда.
Тіна кивнула, ніби прийняла відповідь, але не повірила.
— Сьогодні ти зі мною, — мовила вона. — Недовго. І не сама.
Вони вийшли на вулицю, коли місто тільки починало оживати. Торговці відкривали лавки, хтось зливав воду на бруківку, повітря пахло хлібом і димом.
Зоряна ловила на собі погляди. Не насторожені — зацікавлені. Люди дивилися трохи довше, ніж слід.
— Не піднімай очей, — тихо сказала Тіна. — І не відповідай, якщо не питають.
Біля перехрестя стояли двоє чоловіків у плащах без знаків. Вони розмовляли між собою, але коли жінки проходили повз, один із них замовк.
Зоряна відчула це спиною.
— Вони… — почала вона.
— Я бачу, — урвала Тіна. — Йди.
За кілька кроків один із чоловіків усе ж обернувся.

— Перепрошую, — його голос був чемний. — Ви не місцева?
Тіна зупинилася першою.
— Ми з півдня, — відповіла вона спокійно. — Маейлі.
Чоловік кивнув, але погляд уже був спрямований на Зоряну.
— Рідко бачиш таких очей, — мовив він ніби між іншим.
Зоряна відчула, як серце вдарило сильніше.
— У Маейлі інше світло, — сухо сказала Тіна. — Воно залишає сліди.
Чоловік усміхнувся — надто повільно.
— Світло багато що залишає, — відповів він. — Гарного дня.
Вони пішли далі, але Зоряна ще довго відчувала той погляд.
Коли вони звернули у бічну вулицю, Тіна зупинилася.
— Ти маєш пам’ятати одне, — сказала вона, дивлячись просто в очі Зоряни. — Чим менше ти говориш, тим довше живеш.
— Він щось зрозумів? — прошепотіла Зоряна.
— Ні, — відповіла Тіна після паузи. — Але він запам’ятав.

У той самий час Уліс стояв у бібліотеці перед розкладеною старою картою. Вона була зношена, з виправленнями різними чорнилами.
Одна з позначок привернула його увагу — тонка риска біля кордону Маейлі.
Поруч — ім’я. Закреслене. Але знайоме.
Він провів пальцем по паперу.
— Отже, ти все ж повернулася, — тихо сказав він, не знаючи, до кого звертається.
І вперше за довгий час йому стало по-справжньому тривожно.