Глава 3

Крамниця кравчині ховалася в провулку між двома кам’яними будинками, де сонце майже не торкалося бруківки. Над дверима висіла вицвіла вивіска без імені — лише вишитий знак пера, складеного, наче крило.

— Тут безпечно, — сказала Тіна, коротко. — Принаймні настільки, наскільки це можливо.

Зоряна мовчки кивнула. Вона йшла, притискаючи до себе плащ, позичений у домі Уліса. Він був завеликий і пахнув чужими дорогами.

Дзвіночок над дверима тихо дзенькнув.

Усередині було тепло. Повітря пахло тканиною, парою й настоями трав. За великим столом, заваленим сувоями, сиділа жінка з сивим волоссям, зібраним у вузол. Вона підняла очі — темні, уважні.

— Тіно, — мовила вона без здивування. — Давно не заходила.

— Обставини, — відповіла Тіна. — Нам потрібен одяг. Простий. Непомітний.

Погляд кравчині ковзнув до Зоряни — затримався на обличчі, руках, поставі.

— Не місцева, — констатувала вона.

Зоряна напружилась, але Тіна лише ледь похитала головою.

— Гостя.

Кравчиня більше не питала. Вона жестом запросила Зоряну ближче, обережно зняла з неї плащ і торкнулася тканини на плечі, ніби перевіряла не шви, а людину під ними.

— Ти багато йшла, — сказала вона тихо. — І багато втратила.

Зоряна не знала, що відповісти.

— Мені не потрібні прикраси, — додала кравчиня, ніби сама до себе. — Мені потрібна тиша.

Вона дістала темно-синю тканину, щільну, але м’яку.

— У такому одязі не запам’ятовують.

Тіна схрестила руки, спостерігаючи. Її погляд затримався на символі пера, вигравіруваному на старій ножиці.

— Скільки? — спитала вона.

— Для тебе — нічого, — відповіла кравчиня. — Але пам’ятай: нитки пам’ятають, хто їх торкався.

Коли вони вийшли, Зоряна несла згорток так обережно, ніби там було щось живе.

— Вона дивна, — прошепотіла вона.

— Вона вижила, — відповіла Тіна. — У Фельвії це означає більше.

Уліс приймав гостей не в залі й не в кабінеті — у старій коморі, переробленій під винний льох. Тут стіни чули надто багато, щоб говорити зайве.

Чоловік навпроти нього був у простому плащі без знаків. Лише перстень — тонкий, з подряпаним краєм — видавав приналежність.

— Чутки рухаються швидше за каравани, — сказав гість. — І вони не на користь тобі.

— Чутки завжди мають напрям, — спокійно відповів Уліс. — Питання — хто їх штовхає.

Він поставив на стіл келихи, налив темне вино.

— Дівчина, — продовжив гість. — Про неї питають. Обережно. Не вголос.

Уліс не здригнувся.

— Хто?

— Ті, хто не має облич, але має списки.

Уліс повільно підняв келих.

— Мені потрібні імена.

— Імена коштують, — співрозмовник усміхнувся. — Або послуги.

— Земля на південному схилі, — відповів Уліс без паузи. — Прохід до старої дороги. Без варти. На три ночі.

Чоловік задумався, потім кивнув.

— Її шукають не за те, ким вона є, — сказав він тихо. — А за те, що вона може зламати.

Уліс поставив келих на стіл.

— Це все?

— Поки що, — відповів гість, встаючи. — Але нитки вже натягнуті.

Коли двері за ним зачинилися, Уліс залишився сам. Він дивився в темряву між полицями й думав не про ворогів.

А про те, як довго ще зможе тримати цю рівновагу.