Глава 2

Уліс тихо зачиняв важкі дубові двері, намагаючись не порушити спокій бібліотеки. Повітря було наповнене запахом старих сторінок, воску та пилу — знайомий, рідний аромат дому. Сонце пробивалося крізь високі вікна й падало на довгі ряди книжкових полиць золотими смугами.

Тіна сиділа у глибокому кріслі, підібгавши ноги, й тримала відкрите видання так, наче це був найбільший скарб у світі. Вона навіть не підвела погляду, коли він увійшов.

— І хто ця дівчина? — запитала вона, без поспіху перегортаючи сторінку.

Уліс зробив кілька кроків і зупинився біля столу, на якому лежали розкладені карти.
— Її звати Зоряна. Вона… свідок. І, здається, подорожує.

Тіна нарешті підняла очі. В ту ж мить вона заклопнула книгу так різко, що звук глухо вдарив об стіни читального залу. Пил здригнувся у повітрі.

— Подорожує? Звідки? Куди? — у її голосі пролунав метал. — А раптом вона з елаїстів? Якщо вона шпигунка?!

Уліс витримав погляд.
— Вона була налякана. Втомлена. І абсолютно не розуміла, де опинилася. Ти сама побачиш.

Тіна нахмурилася.
— Налякані — бувають найнебезпечнішими.

Він знову подивився на двері, за якими залишилася Зоряна, і тихо відповів:
— Вона не схожа на ворога. Вона… загублена.

Тіна повільно встала з крісла й прибрала книгу на полицю.
— Якщо ти привів її сюди, то я подивлюся. Але якщо хоч щось з нею буде не так…

— Я сам її приведу, — перебив він. — Вона виснажена. Їй потрібно відпочити хоча б кілька годин. Вона всю ніч не спала.

Тіна зітхнула — глибоко, різко, наче намагалася вигнати власні підозри.
— Добре. Але я хочу побачити її очі. Люди не можуть приховати страх або брехню.

Коли вони повернулися в передпокій, Зоряна сиділа на м’якій лаві біля вікна. Вона притискала до себе чашку з теплим напоєм, ніби це було щось рідкісне й важливе. Її погляд блукав по кімнаті, зупиняючись на кожній незнайомій дрібниці — лампі химерної форми, мотузкових зав’язках на шторах, гравірованих символах на віконній рамі.

Тіна ступила вперед першою.

— Я Тіна, — її голос звучав рівно, але сухо. — Ти справді не знаєш, де знаходишся?

Зоряна підвела голову — повільно, спотворено втому. В її очах засвітилася розгубленість.

— Ні… — вона тихо видихнула. — Я… я не впевнена навіть, як сюди потрапила.

Тіна пильно вдивлялася в неї ще кілька секунд, потім трохи пом’якшилася.

— Гаразд. Поїж. Відпочинь. Потім поговоримо.

Зоряна кивнула, наче цей дозвіл був для неї порятунком.

Уліс поставив перед нею тарілку з теплою їжею.
— Ти в безпеці, — сказав він, стримано, але щиро.

Її пальці тремтіли, коли вона взяла ложку.

— Дякую… — прошепотіла вона так тихо, ніби боялася, що звук може порушити крихку реальність.

Тіна перехрестила руки на грудях, спостерігаючи за кожним рухом гості. У її погляді була настороженість, але вже не така гостра.

Уліс торкнувся її плеча.

— Дай їй час.

Тіна нічого не відповіла, але жест не відштовхнула.

Коли Зоряна доїла, її повіки почали опускатися.

— Ти можеш поспати в гостьовій, — сказав Уліс. — Ми поговоримо, коли ти прокинешся.

Вона кивнула, і він провів її коридором, де на стінах висіли старі мапи та картини чужих краєвидів.

Зоряна навіть не встигла торкнутися подушки — сон накрив її миттєво, наче довгоочікуване спасіння.

А Тіна, стоячи в дверях бібліотеки, тихо сказала:

— Улісу, якщо ти помиляєшся… нас це може зруйнувати.

Він довго дивився вбік гостьової кімнати й лише після паузи відповів:

— Я ніколи не був настільки впевнений у своїй інтуїції.

І його голос прозвучав так, ніби він сам не впевнений, чи це добре.