Глава 1

Зоряна сиділа за кущем і спостерігала за полум’ям та людьми. Вони стояли колом і б’или в барабани, а в центрі кола танцювала дивна постать. Біля багаття дівчина помітила щось на кшталт алтаря. Їй пощастило, що ніч — і її ніхто не бачить.

Раптом барабани замовкли. Танець зупинився, а людина в центрі підняла ніж і підійшла до алтаря. Зоряна закрила очі, опустила голову й обхопила коліна руками. І раптом пролунав крик.

Вона лаяла себе: як могла послухати подругу Лідію і взяти участь у ритуалі, застосувавши порошок, який передала бабуся? Бабуся попереджала: «Цей порошок — пам’ять про рідний дім. Не користуйся ним, буде біда». Але Зоряна ніколи серйозно не сприймала цих слів. Думала, що ритуал — просто забавка, Лідія так ним захоплювалася. А дарма… Тепер вона була невідомо де.

— Як можна їм бути такими?! — подумки прошепотіла вона. — Хіба то люди? Вони… нелюди!

Вона просиділа так до ранку, тіло тремтіло від страху, розум — від розгубленості Коли стало світлішати, дівчина почула невдоволений голос:

— Знову елаїсти приносили жертву та ще й на моїй землі!

Гілка тріснула, і Уліс помітив її. Їхні погляди зустрілися: його карі очі, її незвичні — одне блакитне, а інше зелене.

— Ти хто? — спитав він тихо, але владно.

— Я… Зоряна, — промовила дівчина, голос тремтів.

Уліс зробив крок уперед, спостерігаючи за нею уважно.

— Тут неподалік мій дім, — сказав він. — Підійди. Ти виглядаєш, ніби не спала всю ніч.

Зоряна вагаючись кивнула і повільно піднялася. Кожен крок здавався їй неприродним, серце калатало, а думки плуталися. Вона не знала, кому довіряти, і де вона опинилася.

Уліс мовчки йшов попереду, впевнено, ніби знав усі стежки цього незнайомого 
світу. Дівчина лише спостерігала навколо: дерева, густий туман, який ще не розвіявся, і запах ранку, що змішувався з вологим ґрунтом.

Нарешті вони дійшли до будинку. Він був простим, але доглянутим. Пахло свіжим хлібом і травами. У середині їх чекала ще одна дівчина — Тіна, молода, з каштановим волоссям. Вона насторожено спостерігала за Зоряною, не приховуючи підозри.

— Хто це? — спитала Тіна.

— Дівчина, яка опинилася тут випадково, — пояснив Уліс. — Вона потребує відпочинку.

Тіна лише кивнула. Уліс дав Зоряні їжу і теплу ковдру, дозволив відпочити. Дівчина сіла на ліжко, відчуваючи, як слабкість поступово відступає, а розгубленість і страх ще тримають її в полоні.

Вона не знала, кому довіряти і що чекає попереду, але одне відчувала точно: цей чоловік — загадка, і їй належить розгадати його наміри.