Розділ 10 Синкліт

Засідання малого Кабінету міністрів завершилося, і просторий кабінет Прем’єр-міністра Мироненка спорожнів. Лише Радослав Пантелеймонович не поспішав іти. Він підійшов до масивного столу прем’єра і мовчки поклав на нього тонкий паперовий нотатник — свій незмінний маніфест проти тотальної цифровізації.

Мироненко, втомлено потерши перенісся, кинув погляд на зошит, а потім на міністра юстиції.

— Радославе, ти знову за своє? — зітхнув прем’єр, відкидаючись на спинку крісла. — Ми щойно затвердили квартальний звіт. Інфляція — нуль. Індекс задоволеності базовим доходом — дев'яносто вісім відсотків. Банківський сектор працює як швейцарський годинник на стовідсоткових резервах. Країна спокійна. Чого тобі ще не вистачає?

Радослав замість відповіді відкрив нотатник і розгорнув паперову роздруківку — замасковану під звичайну психологічну аналітику історію Надії Левченко, яка була об'єктом його таємного експерименту.

— Подивися на це, — тихо сказав Радослав, вказуючи на графіки поведінкової матриці. — Це Надія. Типовий представник нашого «ідеального суспільства». Музикант за освітою, яка роками задихалася в київській квартирі від бездоганності буття. Ми зафіксували в неї тихий суїцидальний синдром.

Мироненко побіжно глянув на папери, насупившись:

— І що? Звіт каже, що зараз усе вирівнялося. Нуль рецидивів. Вона переїхала в село, виховує доньку, співає. Твоя аналітика доводить, що наша система працює! Вона адаптувалася.

— Вона не адаптувалася, вона заховала свій біль туди, куди наші датчики не дітягаються! — голос Радослава вперше набув залізної жорсткості. — Справжній закон, Мироненку, закон людської природи, завжди захищав право людини на помилку, на біль і на пошук. Це те, що робить нас людьми. А наша поточна правова та фінансова система перетворила право на «інструкцію з експлуатації роботів». Ми стерилізували світ. Ми прибрали з життя ризик, а разом із ризиком — і жагу до життя. Надія не зцілилася, її смуток і туга просто еволюціонували. Вона тримається за материнство як за останній рятувальний жилет у нашому затишному болоті.

Прем’єр вирівнявся, його погляд став холодним.

— До чого ти клониш, Радославе? Говори прямо.

Радослав сперся руками об стіл, нахиляючись до прем’єра:

— Нам потрібно повернути в систему живі цикли, Мироненку. Нам потрібно штучно повернути контрольовані періоди інфляції та дефляції.

Мироненко розширив від подиву очі й ледь не підхопився з крісла:

— Що?! Ти з'їхав з глузду? Ми витратили роки, щоб знищити лихварський капіталізм! Ми розділили гроші обігу і гроші ризику, ми заборонили активи без завершеного циклу, ми впровадили стовідсоткові резерви, щоб назавжди забути про кризи! Стабільність — це наше головне досягнення. А ти пропонуєш знову запустити маховик фінансового хаосу?

— Не хаосу, а пульсації! — палко заперечив Радослав. — Коли гроші абсолютно стабільні, коли ризик нульовий, час зупиняється. Люди тупцюють на місці в межах нашого конструктивістського раю. Контрольована інфляція змусить їх рухатися, наздоганяти, долати труднощі. Дефляція навчить їх цінувати те, що є, проходити крізь кризи очищення. Такі фінансові й соціальні струси — це єдина можливість зупинити приховану серію суїцидів, яка зараз тихо підточує Еру Гармонії. Ми повинні дати людям живі відчуття — відчуття перемоги після боротьби, а не просто гарантований пайок від народження до смерті!

Мироненко підвівся, демонструючи, що розмова заходить у небезпечне русло. Він підійшов до вікна, за яким світилися бездоганні квартали столиці.

— Ні, Радославе, — карбуючи кожне слово, відрізав прем’єр. — Я цього не дозволю. Політики на це ніколи не підуть. Верховная Рада заплює будь-який подібний законопроєкт. Суспільство хоче спокою, і ми дали їм цей спокій. Люди не хочуть боротися за виживання, вони хочуть безвідсоткових кредитів і впевненості в завтрашньому дні. Якщо ми запустимо інфляцію хоч на пів відсотка, ми відкриємо скриню Пандори.

Він повернувся до міністра юстиції, його голос став тихим, але загрозливим:

— Твій експеримент із цією жінкою — це приватна лірика. Цифри показують успіх, і мені байдуже, що там у неї в душі, поки її індекси в нормі. Ми не будемо ламати ідеальну макроекономічну машину заради метафізичних пошуків жменьки незадоволених. Забудь про це.

Радослав повільно закрив свій нотатник. На його обличчі з'явилася глибока, гірка посмішка людини, яка щоправда зрозуміла, що творець більше не має влади над своїм застиглим витвором.

— Ти захищаєш систему, Мироненку, але забуваєш, для кого вона створена. Коли наступного місяця загальний індекс суїцидів знову підніметься, згадай цю розмову. Ми збудували бездоганний склеп, і ти просто відмовляєшся помічати, що його мешканці починають задихатися.

Радослав узяв зошит, розвернувся і вихід із кабінету, залишаючи Прем’єр-міністра наодинці з бездоганним, але мертвим світлом вечірнього міста.

Важкі дубові двері зачинилися. Мироненко ще кілька хвилин нерухомо стояв біля вікна, дивлячись на бездоганні, залиті м’яким неоновим світлом квартали Києва. Слова Радослава про «бездоганний склеп» і «суїцидальну ентропію» неприємно відлунювали в голові. Прем'єр був прагматиком. Він знав: якщо міністр юстиції з його авторитетом і паперовим нотатником почне озвучувати ці сумніви в кулуарах Верховної Ради, під загрозою опиниться голосування за головний проєкт уряду — Демографічний аудит. А разом з ним і вся стабільність Ери Гармонії.

Радослава не можна було просто замовчувати. Його ідею про штучні кризи та інфляцію потрібно було дискредитувати публічно, але витончено — мовою науки та суспільного консенсусу.

Мироненко підійшов до столу і торкнувся сенсорної панелі.

— Зв'яжи мене з Сидоренком. І терміново виклич професора Верні, — розпорядився він.

За пів години в кабінеті панувала робоча атмосфера. Молодий, амбітний Іван Сидоренко з гарячковим блиском в очах демонстрував готовність виконати будь яку забаганку прем'єра.