Розділ 5 На дачі

Дача Гайдуків стояла на узвишші, обрамлена тонкими соснами. За парканом шелестів старий парк, а за парком — невеличке озерце, де ранньою весною цвіли крижні. 

Радослав, Олена та Даринка вийшли з машини, і перед ними одразу з’явилася Марина — дружина Гайдука, в фартушку, з рушником через плече.

— Оленко! Нарешті! Заходьте швидше, я там качку ставлю в духовку, а ти знаєш — її треба контролювати, бо ця духовка або пече, або ображається, — засміялася вона.

Олена тепло обійняла подругу, і відразу обидві зникли всередині будинку — на кухні, де пахло розмарином, яблуками й теплом.

— Радослав! Як же ти в тих міністерських коридорах не запліснявієш? — він обійняв друга міцно, по-сільському. — Ходімо, покажу, що я тут мудрую до зими. Гайдук повів його до теплиць. Карбонатні стіни виглядали блякло — сонця було мало. Всередині стояла прохолода, пахло мокрою землею та залишками осінніх рослин.

Грядки були порожніми, лише де-не-де стриміли сухі стебла, які Марина не встигла прибрати. Уздовж стін тягнулися перев’язані шпагатом пучки інструментів. Даринка зайшла за ними — заглянула всередину теплиці й торкнулась пальцем холодного карбонату.

— Тут як у великому акваріумі… тільки без риб, — тихо сказала вона.

— Весною будуть, — усміхнувся Гайдук. — І огірки, і помідори, і твої улюблені квіти.

— А можна буде перепланувати каркас? — її очі на мить спалахнули. — Мені здається, що якщо додати опорні вузли отут і отут… конструкція витримає більше снігу.

Гайдук підняв брови: — Та ти вже мені як молодий інженер. Звісно можна. Нам інноватори потрібні. Радослав мовчки спостерігав. Навіть у холодній, спорожнілій теплиці Даринка знаходила місце для творчості.

Біля води було ще холодніше. Став затягнувся тонесенькою плівкою льоду, який дзвенів при найменшому поруху вітру. Гайдук присів на лаву і потер руки. Мирослав Гайдук заклав руки в кишені, озирнувся, переконавшись, що навколо нікого немає.

— Ти знаєш, — почав він, — депутатам зараз гаряче. Те завдання щодо демографії, яке ми спустили уряду… це не просто технічний документ. Це політичний лакмус. Ходять чутки, що частина урядовців боїться, що реальні цифри розвалять міф про стабільність.

Радослав похмуро глянув на тонку кригу. — Я це відчув одразу, — відповів він. — На засіданні було видно: хочуть від нас не правду, а заспокійливий звіт. Але демографія — лише симптом. Проблема глибша: людина в умовах постійної гармонії… деградує.

Гайдук кинув на нього пильний погляд.

— Це ти про самогубства?

— І про них теж. Зростання видиме неозброєним оком. Це сигнал, Мирославе. Система, яку ми будували всі ці роки, починає давати збої. І я боюся, що це лише початок.

— А уряд? Прем’єр?

Радослав зітхнув: — Мироненко все ще вважає, що це тимчасове. Каже: “Все добре, просто люди не звикли до повної рівноваги". Він не бачить небезпеки. Або не хоче бачити. Депутат повільно пройшовся вздовж берега, потім зупинився і задумливо стискав пальцями холодну гілку очерету. — Ти щось замислив, — промовив він нарешті. — Я тебе знаю тридцять років. Мовчиш так, як мовчав колись… перед тим, як запропонувати проєкт, який нам усім тоді мало голови не зняв.

Радослав усміхнувся ледь-ледь — швидко, сумно.

— Ти правий. Я знову думаю про те, про що не можна думати в нашій системі.

Про експеримент. Гайдук підняв брови.

— Проти законів гармонії?

— Формально — так. Сутнісно — ні.

Ми заборонили свавільне втручання у життя людей, але… — він дивився на лід, ніби бачив під ним течію. — Якщо втручання рятує життя, воно все ще свавільне? Якщо розбурхує свідомість? Якщо витягує людину з прірви?

— Про кого ти?

— Про Надію Левченко.

Мирослав пригадує ім’я. — Ту дівчину з самогубством?

— Молода жінка. Мати. Талановита. І пустотлива всередині так само, як ти й я у найгірші наші часи. Вона сказала мені, що не має ні мети, ні сенсу, ні людей, які по-справжньому зрозуміють її. Це не клініка. Це… духовний голод.

Гайдук переплів руки на грудях.

— І що ж ти пропонуєш?

— Дати їй досвід, який поверне відчуття життя. Вихід із зони комфорту. Не хаос — а контрольований виклик. На обличчі Гайдука з’явився вираз зацікавленої підозри:

— Поясни конкретніше.

Радослав говорив повільно, зважуючи кожне слово:

— Вона погодилась на подорож з чоловіком і донькою. Я хочу, щоб у певний момент… 

їхній шлях став складнішим. Не небезпечним — але таким, що вимагатиме рішень, взаємодії, подолання.

Скажімо, щоб їхній електробус “випадково" зламався у важкодоступній місцевості. Щоб тимчасово не було зв’язку. Щоб вони були змушені діяти, а не плисти за течією.

Гайдук примружився. — І хто це має організувати?

— У нас є аналітичний відділ у Службі правової безпеки. Офіційно вони працюють над моніторингом ризиків. Неформально… — він обережно змовк і глянув другу в очі. — Я можу дати їм приватне доручення. Не втручатися у сім’ю. Лише створити умови. Контрольовані труднощі. Депутат довго мовчав. Над ставом було чути тільки, як лід тріскає від пориву вітру.

— Радославе… — почав він нарешті. — Це небезпечно. Не для Надії. Для тебе. Ти ж розумієш — якщо хтось дізнається, що міністр юстиції особисто замовляє штучні труднощі… це кінець. І політичний, і моральний.

— Я це розумію, — відповів Радослав тихо. — Але якщо ми не знайдемо спосіб повернути людям глибину, якщо не повернемо хоч якийсь вектор — країна почне в’янути зсередини.

Я не можу стояти осторонь лише тому, що закон не передбачає втручання для порятунку душі. Гайдук повільно кивнув. — І ти хочеш, щоб я…?

— Щоб ти допоміг. Віддав непомітний сигнал потрібним людям. І підстрахував мене у Верховній Раді, якщо почнуться запитання. Депутат довго дивився на лід, потім зітхнув.

— Скільки тебе знаю — ти завжди йшов проти течії. Навіть коли ми самі цю течію створювали. Добре. Я тебе підтримаю.