Розділ 4 Демографічна політика

Прем’єр-міністр Олександр Мироненко мав обличчя людини, що все життя посміхається — навіть тоді, коли мовчить. Його усмішка не була фальшивою: у ній справді було тепло, віра в себе і в світ, який він допоміг створити.

Йому було п’ятдесят, але виглядав він молодше — підтягнутий, енергійний, з тією безтурботною впевненістю, яка властива людям, що не сумніваються у власній правоті.

Темно-русе волосся завжди трохи скуйовджене, наче в людини, якій постійно ніколи. У рухах — легкість спортсмена, у голосі — метал успіху. Олександр любив життя. Його девіз звучав просто: “Світ нарешті став розумним — то навіщо вигадувати страждання?”

Він не читав філософів, не вірив у драму людської душі, але чудово розумів, як працює людська психологія в натовпі. Його виступи завжди закінчувалися сміхом, його поява в залі — аплодисментами.

Він говорив просто, без складних метафор: “Ми зробили країну, де люди щасливі. І щасливі не тому, що мають усе, а тому, що їм нічого не бракує”.

Зала засідань Кабінету Міністрів цього ранку була особливо зібраною.

Чиновники зайняли свої місця ще до приходу прем’єра, адже чекали на обговорення питання, яке багато хто вважав занадто великим навіть для уряду.

Олександр Мироненко зайшов зі звичним легким кроком, киваючи міністрам:

— Добрий день, колеги. Сідаємо. Сьогодні розглядаємо питання, яке нам спустила Верховна Рада. Прийшла постанова профільного комітету з демографічної політики — і ми зобов’язані її реалізувати.

По залі прокотилася хвиля перестороги. Парламентські доручення такого масштабу надходили нечасто.

Прем’єр розгорнув планшет і зачитав:

— «Зобов’язати Кабінет Міністрів здійснити повний перегляд моделі демографічної місткості України з урахуванням нових технологічних, енергетичних та екологічних можливостей держави».

Отже, нам наказано переглянути все — від ресурсів і продовольства до тривалості життя.

Міністр економічного розвитку Кравець підвівся, увімкнув презентацію.

— Верховна Рада має підстави вимагати це, — почав він. — Ми тримаємо стабільне відтворення населення вже третій рік, але усі розрахунки досі базуються на моделях, створених двадцять років тому.

А це, м’яко кажучи, вже не відповідає реальності.

На екрані з’явилися таблиці ресурсної місткості: вода, енергія, сільськогосподарські площі, медичні можливості, виробничі фонди.

— Енергетичний прорив змінив межі системи. Конопляні матеріали замінили токсичні синтетики. Автономні ферми подвоїли виробництво продуктів. Медичні технології збільшили середню тривалість життя.

Та попри це, чисельність населення ми регулюємо на основі «старої математичної карти».

Прем’єр підняв брови:

— Тобто парламент хоче, щоб ми або підтвердили старі прогнози, або створили нові?

— Парламент хоче гарантій, — відповів Кравець. — І розуміння: яка чисельність населення є справді оптимальною для сучасної України.

У залі хтось тихо пробурмотів, але Мироненко жестом зупинив розмови.

— Добре. Аргументи зрозумілі. Але скажіть прямо: що саме нам зараз потрібно робити?

— Повний аудит, — чітко відповів економіст. — Нові статистичні моделі, новий перепис, нові алгоритми прогнозування.

Без цього ми не знатимемо, чи можемо забезпечити десять мільйонів людей більше… або на десять менше.

Міністр соцполітики зітхнула:

— Це колосальна робота. І юридично таке завдання — на межі втручання в основи системи Гармонії.

Тут уперше заговорив Радослав:

— Але якщо парламент ухвалив постанову, ми не можемо її ігнорувати. Верховенство права зобов’язує. Наші депутати це найкращі представники народу це перш за все люди особистості, не всі з них спеціалісти, саме тому ми повинні дати їм чесну відповідь.

Мироненко глянув на нього зацікавлено:

— До речі, Радославе Пантелеймоновичу, як ви оцінюєте ризики? Ви ж колись брали участь у розробці тих старих законів.

— Ризики в тому, — відповів він спокійно, — що ми живемо, спираючись на історичні припущення, а не на сучасні дані. Рослини, ґрунти, вода, енергія, медицина і найголовніше людська психологія— усе змінилося. Не можна приймати демографічні рішення «наосліп».

— То ви за перегляд? — хитро запитав прем’єр.

— Я за чесність, — відказав Радослав. — А чесність полягає в реальній картині ресурсів, і стані людської душі яка згідно останніх тенденцій невтішна.

Усмішка прем’єра стала ширшою — веселою, теплою, але дещо зверхньою:

— Добре. Верховна Рада хоче нових розрахунків — ми їх надамо. Створюємо міжвідомчу групу. Термін — три місяці. Роботу почати негайно.

— Підтримую, — тихо сказав Радослав, хоча думав зовсім про інше.

Бо він бачив те, чого не помічали інші: стабільна система почала давати «внутрішні тріщини». І демографічний аудит був лише дзеркалом — відбиттям глибших процесів.

І він уже знав: саме там — у цих тріщинах — можна буде сховати його експеримент.

Кабінет на Городецького, 13 поринув у напівтемряву. Радослав не вмикав світла, коли повернувся з засідання уряду. Сіре вечірнє світло ковзало по масивному столу, по шафах із документами, по старому паркету — все виглядало чисто, правильно, впорядковано… але задушливо.

Він різко опустився в крісло й довго сидів нерухомо, стискаючи підлокітники. Наче хотів зламати хоч щось у цьому надто правильному світі.

«Знову сказав не те. Знову те, що вони хотіли від мене почути…»

У засіданні уряду він мав сказати правду: що стабільність — залежність; що коливання потрібні; що суспільство втратило стимули, і саме це повільно нищить людей зсередини.

Але він не сказав.

Він говорив про моделі, про парламентське доручення, про аудит ресурсів — так, наче був не міністром, а автоматичною диктовкою.

Він підвівся й підійшов до вікна. Вид на Хрещатик був бездоганним: вечірні ліхтарі, спокійний рух, гармонія. Гармонія, яка лякала.