Розділ 1 Радослав - будівник золотої клітки

У залі для засідань комітету з питань правоохоронної діяльності обстановка наче в кришталевому царстві, величні вікна з хромовими перегородками, довгий скляний стіл навколо якого розставлені сірі стільці з хромованими ніжками, все в цій залі створювало атмосферу прозорості, простоти і відкритості. За вікном ясний день, ні вітру ні шуму, навіть дерева здаються нерухомими. Радослав Пантелеймонович сидить на чолі столу. Він як очільник міністерства запрошений щоб обговорити звіт за підсумками роботи міністерства.
- Колеги, я переглянув останній звіт. Конфлікти між громадянами — продовжують знижуватися. Рівень злочинності — нижчий, ніж будь-коли. Суди працюють без жодної апеляції. Це... навіть більше, ніж ми планували.
— Саме так, пане міністре, — усміхнулася пані Левицька, його заступниця. — Система працює ідеально. Люди довіряють законам. Ми досягли справедливості без насильства.
— Без насильства... — повторив він і ледь помітно всміхнувся. — Гарне формулювання.
— Уже третій квартал поспіль ми не фіксуємо жодного злочину, — вставив молодий радник Сидоренко. — Жодного! Це унікально. Я пропоную підготувати міжнародний звіт — показати, як Україна стала зразком етичного врядування.
— Зразком... — Радослав дивився кудись повз молодого радника. — Зразки — це добре. Вони стоять у музеях. Нерухомі.
Пані Левицька розгублено посміхнулася:
— Ви маєте на увазі... як приклад для інших держав?
— Звісно, — кивнув він.
Коротка пауза. Радослав дивився у скляну стіну, де відбивалося його власне обличчя. Здавалося, він дивиться не на себе, а на чиюсь тінь.
— Пане міністре, — озвався Сидоренко, — завтра святкування третьої річниці Ери Гармонії. Може, ви виголосите промову? Людям потрібні слова натхнення.
— Натхнення... — задумався Радослав. — А до чого нас тепер треба надихати?
Молодий радник розгублено засміявся:
— Ну... від нудьги, мабуть.
Усі за столом м’яко засміялися, та Радослав не усміхнувся. Він нахилився вперед, спершись на руки.

— Нудьга, Іване, — тихо сказав він, — небезпечніша за злочин. Вона не залишає слідів, але роз’їдає все, до чого торкається.

Після короткої паузи додав:

— Підготуйте звіт, як планували. І... без фанфар. Але мене непокоїть інше це ріст кількості самогубств, якщо не розібратися в причинах то це буде великою ложкою дьогтю в нашій бочці меду.

Засідання закінчилося. У залі залишився тільки шум кондиціонера й запах свіжої кави, яку ніхто не допив. Радослав Пантелеймонович зібрав папери у шкіряне портфоліо, але ще кілька секунд сидів нерухомо.

На моніторі блимали останні цифри: «Рівень самогубств за квартал — +0,3%». Маленьке відхилення. Статистично незначуще. Але чомусь саме воно тривожило більше за все.

Двері тихо відчинилися. Увійшов сивуватий чоловік у темному костюмі — депутат Мирослав Гайдук, давній друг Радослава. Вони знали одне одного ще з університету.

— Ти сьогодні говорив як завжди переконливо, — сказав Гайдук, підходячи ближче. — Але бачу, тебе щось гризе.

Радослав підняв очі.

— Є дрібниця, — відповів повільно. — Ми роками боролися з насильством, а тепер люди тихо вбивають себе. Без причин, без протестів. Просто... зникають.

— Самогубства? — уточнив Гайдук, нахмурившись.

— Так. Система їх не розуміє. У нас же все «добре». Ніхто не голодує, не хворіє, не воює. А вони — йдуть. Молоді, здорові, освічені.

Гайдук зітхнув і сів навпроти.

— Ти ж розумієш, Радославе… гармонія — це не життя. Це ніби тримаєш птаха в золотій клітці: красивий, співає, але не літає.

— Ми створили цю клітку, — гірко усміхнувся Радослав. — І тепер самі в ній сидимо.

— Людина не може без боротьби, — тихо мовив Гайдук. — Без ризику. Навіть без болю. Ми відібрали в неї все це й назвали це миром.

— А ти що пропонуєш? — Радослав дивився просто в очі. — Повернути хаос? Знову кров, страх, конкуренцію?

— Не знаю, — відповів Гайдук. — Але, здається, без тіні не видно світла.

Вони замовкли. За склом розливався надвечірній Київ — чистий, мов стерильна лабораторія. Сонце, що заходило, фарбувало хмари у рівномірне золото, без жодної плями.

— Може, — промовив Радослав після довгої паузи, — ми створили не рай, а просто ідеально відрегульовану нудьгу.

— І ця нудьга, — додав Гайдук, — потроху розідає наш корабель як іржа.

Радослав підвівся, узяв портфель і глянув на друга.

— Ми маємо з цим розібратися. Якщо нудьга стала хворобою, — то це найнебезпечніша епідемія з усіх. Вони вийшли разом. У коридорі горіло біле світло.

Дорога додому зайняла менше двадцяти хвилин. Київ тихо світився під жовтими вогнями — руху майже не було, вулиці чисті, мов після дощу, хоча небо давно не бачило хмар. Радослав дивився у вікно службового автомобіля й ловив себе на думці, що місто стало занадто передбачуваним. Навіть ліхтарі світили з математичною точністю — жоден не миготів.

Біля під’їзду його зустріла дружина.

— Ти пізно сьогодні, — сказала вона, подаючи пальто.

— Засідання затяглося, — відповів він, роззуваючись. — Обговорювали статистику.

— Знову звіти? — усміхнулася вона лагідно. — Ти живеш цифрами, Радославе.

— Цифри не брешуть, — сказав він, але в голосі не було впевненості.

На кухні пахло вечерею — легкий овочевий суп, хліб власної випічки. Дочка сиділа біля екрана й малювала щось стилусом — проект шкільного конкурсу з дизайну «Образ майбутнього міста».

— Тату, подивись! — вигукнула вона, показуючи ескіз. — У мене будинки дихають разом із людьми.

— Гарно, — сказав він. — Дуже гарно.

Він торкнувся плеча доньки й відчув, як його серце злегка стислося — від ніжності й тривоги водночас.

Дихають разом із людьми... А що, коли люди перестануть дихати не тілом, а душею?

Після вечері родина сиділа у вітальні. Телевізор показував спокійні новини — звіти про стабільність, усміхнених ведучих, статистику щастя. Радослав майже не слухав. Його думки поверталися до ранкової цифри — плюс нуль цілих три відсотка.