60 прощання

Коридори ельфійського замку огорнув довгоочікуваний спокій. Здавалося, навіть стіни видихнули, скидаючи з себе напруження останніх днів.

До Дарілея підійшов слуга — його перший радник — і схилився в глибокому поклоні.

— Ваша Світлосте, карета готова й очікує біля входу, — голос його був офіційний, позбавлений колишнього тепла й будь-якого натяку на жарт.

— Підіймись, Твінсене, — рівно мовив принц.

Слуга випрямився, але так і не наважився підвести погляд.

Дарілей кілька митей мовчав. Не тому, що добирав слова — тому, що вони боліли.

— Я розумію, чому ти так вчинив, — заговорив він нарешті. — Ти завжди вмів бачити далі за один крок. І завжди вірив, що захищаєш мене… навіть від мене самого.

Твінсен напружився, наче очікуючи удару.

— Саме тому я прощаю тебе, — продовжив Дарілей тихіше. — Бо знаю: ти не шукав власної вигоди. Ти помилився — але помилився зі страху за моє майбутнє.

— Дякую вам, Ваша Світлосте, — прошепотів Твінсен, і в цьому шепоті було більше, ніж полегшення.

Дарілей відвів погляд, ніби йому важко було витримати власну відвертість.

— Та водночас… — він знову подивився на радника, — довіра не повертається разом із прощенням. Вона зникає миттєво, але не відновлюється так само.

Він говорив без жорстокості, але й без ілюзій.

— Вона, як папір, зім’ятий надто сильно. Можна розгладити краї. Можна спробувати випрямити. Але сліди залишаються.

— Я знаю, — тихо відповів Твінсен. — І приймаю це.

Він нарешті підвів погляд — не з надією, а з готовністю чекати.

— Моє життя належить вам. Але не лише як правителю. Як ельфу, якого я зрадив, навіть якщо думав, що чиню правильно. Я не вимагатиму довіри. Я заслужу її — якщо ви дозволите.

Дарілей кивнув повільно.

— Побачимо, — сказав він. — Дорога до неї довга. Але… — він зробив паузу, — вона ще не закрита.

І цього виявилося достатньо, щоб між ними знову з’явилося щось живе. Не колишня близькість — але можливість її повернення.

Дарілей рушив далі коридорами до виходу. Його кроки відлунювали рівно, та всередині вже не було тієї криги, з якою він ішов цими залами ще зовсім нещодавно. Назовні, біля сходів, на нього чекала Еліріан. Вітер грався пасмами її мідного волосся; вона відкинула його знайомим рухом руки — тим самим, що завжди чіпляв його погляд. І на мить Дарілею здалося, що світ дивним чином вирівнявся — не став простішим, але став можливим.

Вони поїхали разом. Без зайвих слів, у тій мовчанці, що не тисне, а тримає. До узбережжя — місця прощань і початків. Там на них уже чекала Сеймарін.

Вона стояла трохи осторонь, обличчям до океану. Без величі, без показної сили — лише жінка, яка надто багато пережила, щоб боятися спогадів. Можливо, вона обрала саме це місце, щоб подивитися на безхмарну воду, яка колись бачила її сльози. А можливо — щоб переконатися, що минуле більше не тримає.

— Ваша Світлосте, — мовила вона, обернувшись, стримано кивнувши. — Леді Еліріан.

Офіційно. Рівно. Майже холодно.

— Леді Сеймарін, — відповів Дарілей так само. — Делегація драконів уже готова до відбуття?

— Як і личить, — кивнула вона. — Обов’язки виконано. Союзи підтверджено. Вирушаємо далі.

Еліріан слухала мовчки, відчуваючи цю напружену рівновагу слів, за якими ховалося так багато невисловленого.

Сеймарін витримала ще кілька митей — і видихнула.

— О, досить, — сказала вона вже зовсім інакше, з тією знайомою іронією, за якою завжди ховалася прямота. — Якщо ми ще хвилину говоритимемо так, я або збрешу, або скажу щось неприпустиме.

Вона підійшла ближче до Дарілея й усміхнулася — щиро, без жалю.

— Я рада за тебе, — сказала просто. — Ти нарешті виглядаєш так, ніби перестав воювати сам із собою. Це… личить тобі.

Потім вона перевела погляд на Еліріан і зміряла її уважно, майже з викликом.

— А ти, — додала вона, — будь ласка, не давай йому занадто розгулятися у своїй пихатій зверхності. Він має цю неприємну рису й погану звичку занадто часто її демонструвати.

Еліріан на мить розгубилася, а тоді усміхнулася.

— То це не лише мене дратує? — з удаваним полегшенням перепитала вона.

— Повір, — хмикнула Сеймарін, — ти далеко не перша.

— Коли це ви встигли так швидко змовитися проти мене? — з ображеною гідністю озвався Дарілей. — Я вас, між іншим, запросив сюди як союзників, а не як таємний клуб критиків.

— Бачиш? — усміхнулася Сеймарін до Еліріан. — Уже почалося.

Сміх розвіяв останні тіні.

А тоді Сеймарін раптом посерйознішала. Її погляд став глибшим, уважнішим.

— Еліріан, — сказала вона вже без жарту. — Твоя кров — не прокляття. І ніколи ним не була. Це дар. Складний, небезпечний, але справжній. Не бійся його. І не дозволяй нікому переконати тебе, що ти маєш за нього вибачатися.

Еліріан ковтнула повітря й кивнула. У цих словах було більше підтримки, ніж у десятках обіцянок.

Щоб не дати мовчанці знову стати важкою, Сеймарін усміхнулася.

— Хоча мушу зауважити, — додала вона з лукавством, — у тебе, Дарілею, дивовижно сталі смаки. Знову напівкровка.

Дарілей зітхнув удавано важко.

— А ти, між іншим, — не залишився в боргу він, — також не надто експериментуєш. Наслідний принц, влада, обов’язки… Лише інші землі.

— Торкнуло, — засміялася вона. — Добре. Вважаю, рахунки зведено.

Вони попрощалися без урочистостей. Без клятв. Лише поглядами, у яких було прийняття й остаточність.

Сеймарін рушила до своєї делегації. Смарагдові магічні крила здійняли вітер, і за мить її постать розчинилася в небі.

Дарілей і Еліріан залишилися на березі. Хвилі накочувалися рівно, вперто, ніби нагадували: усе минає — і водночас триває.

Дарілей мовчки відійшов на кілька кроків ближче до води. Дістав із кишені тонкий браслет — простий на вигляд, майже непомітний, але важкий у долоні. Метал був теплим від його руки, ніби й досі пам’ятав інше час, інший берег, інший поцілунок, у якому він уперше дозволив собі бути не спадкоємцем, а просто закоханим.