Епілог

Узбережжя знову прийняло їх — без урочистостей, без свідків. Просто море, вітер і дві постаті, що навчилися стояти поруч не попри світ, а разом із ним.

Дарілей обіймав Еліріан зі спини, притискаючи до себе, і дивився, як світанок повільно витісняє ніч. Це місце стало їхнім не тому, що тут вирішувалася доля королівств, а тому, що саме тут вони дозволили собі бути живими. Вони сварилися — різко, чесно. Мирилися — ще чесніше. Сміялися з дрібниць і трималися одне за одного, коли спогади знову нагадували про ціну перемоги.

— Ти знову тримаєш мене так, ніби я ось-ось впаду з коня, — буркнула Еліріан, не обертаючись, — я ж відчуваю це навіть не дивлячись на тебе. 

— Я просто готуюся, — ліниво озвався Дарілей. — Досвід підказує: поруч із тобою краще бути напоготові.

Вона фиркнула.

— Нахаба.

— Навіжена вершнице, — автоматично відгукнувся він.

Еліріан завмерла, повільно повернула голову.

— Ти щойно…

— Стара звичка, — він усміхнувся, ще до того, як вона встигла вибухнути. — Але тепер я знаю: якщо впадеш — піднімешся сама. А якщо ні… я буду поруч.

Вона штовхнула його ліктем у бік — не зло, а точно так, як колись.

— Самовпевнений принце.

— Вперта напівкровко.

І цього разу в цих словах не було ні образи, ні захисту. Лише пам’ять про те, з чого все почалося.

Світ за їхніми спинами ще рухався, ще здригався від наслідків зробленого вибору — але тут, на березі, вже можна було підбивати підсумки.

Війна відвернена. Змова не згоріла у полум’ї — вона розсипалася тишею. Інтриги подолані. Іктаріс не впав — він втомився ненавидіти. Історія ненависті перетворилася на історію великого кохання, що не зламалося, а тільки сильніше розквітло пройшовши крізь усі випробування.

Радники, що роками прикривали страх словами про традиції, втратили не лише владу. Вони втратили право вирішувати за інших. Не всі прийняли це одразу. Але вперше опір не був приречений.

«Закон ще недосконалий, — подумав Дарілей. — Але він більше не сліпий.»

Напівкровок не зробити рівними за ніч — та їм більше не забороняли дихати. Шлях відкрився, і цього вже не можна було відібрати.

Вельран пішов тихо. Без виправдань і без слави, не зостався при дворі. Його вчинок не перекрутили і не знецінили — він залишився тим, ким був насправді: актом честі у світі, що надто довго боявся цього слова.

Влада прийшла до Дарілея без фанфар. Без ілюзій. Він більше не був просто спадкоємцем — і не намагався ним здаватися. Він став правителем, який знає ціну мовчанню — і більше не плутає його з мудрістю. І який навчився не ховатися за троном, коли потрібно зробити вибір.

А Еліріан…

Він притиснувся щокою до її волосся і дозволив цій думці бути простою, без пафосу.

Вона більше не була символом. Не доказом і не загрозою. Не причиною для страху й не виправданням для жорстокості.

Вона була живою. З майбутнім. З правом обирати. Тією, заради якої він навчився не жертвувати всім — і саме тому навчився берегти світ, а не ламати його.

Сонце піднялося над обрієм, і море прийняло його світло без опору.

Можливо, цей світ ще не став справедливим. Можливо, шлях буде довгим і болючим.

Але тепер у нього був шанс.

І Дарілей знав: цього разу він його не змарнує. Не як правитель — як чоловік.

P.S. Дякую кожному, хто пройшов цей шлях разом із героями — від першого сумніву до останнього вибору. Ця історія жила доти, доки ви були поруч із нею, вдивлялися в паузи між словами й залишалися до кінця. Якщо вона десь відгукнулася — значить, питання, які вона ставить, не лише про вигаданий світ. Кожен із нас рано чи пізно стоїть перед вибором між обов’язком і тим, що робить нас живими. І не існує правильної відповіді — є лише чесна.

А якщо вам хочеться ще таких історій — про складні рішення, живі почуття й світи, що змінюються не від сили, а від правди, — залишайтеся. Підписуйтеся, і ми ще обов’язково зустрінемося на цих сторінках.