58 правда відкрилася

Двері за Вельраном зачинилися без звуку, залишивши по собі тишу, у якій уже не було куди відступати.

Дарілей залишився стояти там, де був, ніби ще не до кінця усвідомлював, що тепер між ним і Еліріан немає ні ґрат, ні свідків, ні виправдань. Лише кілька кроків порожнечі — і поцілунок, який досі пульсував у ньому, мов болісний спогад.

Еліріан не дивилася на нього. Її плечі були напружені, руки стиснуті, ніби вона тримала себе, щоб знову не потягнутися до нього — або не втекти.

Дарілей першим порушив мовчання.

— Те, що сталося… — його голос був рівний, занадто рівний. — Цього не повинно було трапитися.

Він говорив повільно, добираючи слова так, ніби кожне могло завдати шкоди.

— Я не мав права дозволити собі це. І ти… — він ковтнув повітря, — ти теж.

Еліріан здригнулася, але не підвела очей.

— Я знаю, — тихо відповіла вона. Її голос був майже шепотом. — Я… не мала так чинити.

Вона замовкла, ніби хотіла додати щось ще, але слова застрягли десь між страхом і соромом.

Дарілей сприйняв цю паузу по-своєму.

— Ти нічого не зобов’язана пояснювати, — сказав він швидко, майже різко. — Я розумію. Після всього, що ти пережила… це була мить слабкості. І я не маю права вимагати від тебе більшого.

Він зробив крок убік, збільшуючи відстань між ними, ніби саме вона була небезпекою.

— Вельран, — продовжив Дарілей, і це ім’я прозвучало як вирок, — він вчинив гідно. Захистив тебе, коли це було потрібно. І я не стану тим, хто знецінить його честь… чи твою. Хоч ваш шлюб був вимушений волею твого батька, але ти це прийняла. А Вельран — достойний чоловік.

Еліріан різко підняла голову.

— Ти не розумієш, — сказала вона швидше, ніж встигла подумати.

Їхні погляди зустрілися — вперше від поцілунку.

— Тоді поясни, — відповів Дарілей. — Бо з того, що я бачу, все надто очевидно.

Вона відкрила вуста — і знову закрила. Слова були надто важкі. Надто страшні.

— Це не так просто, — зрештою промовила вона. — Те, що ти думаєш… це не вся правда.

Дарілей гірко всміхнувся.

— Я знаю, що не вся, — сказав він тихо. — Але достатня, щоб я не переступив через себе.

Він зробив ще один крок назад. Його подих на мить збився. Не від хвилювання — від страху, що, сказавши це, він уже не зможе повернутися.

— Я кохаю тебе, Еліріан.

Ці слова зірвалися з нього не як зізнання, а як біль.

— І саме тому я не можу.

Вона завмерла. Наче ці слова вибили з неї подих.

— Не можеш… що? — прошепотіла вона.

— Забрати тебе в іншого, — відповів він просто. — Навіть якщо серце кричить зробити це.

У цю мить щось у ній надломилося.

— В іншого?.. — її голос затремтів. — Дарілею… Вельран не…

Вона зупинилася, стиснула пальці, змусила себе вдихнути.

— Він не мій наречений. Всі мої думки тільки про тебе...

Дарілей не одразу зрозумів почуте.

— Що? — перепитав він тихо.

— Це не той, кого обрав мені батько... та й ті заручини давно розірвані, коли розкрилося, ким я є. А заручини з Вельраном… — вона заплющила очі, ніби боялася, що, дивлячись на нього, не зможе договорити. — Це була вигадка. Відчайдушна його спроба захистити. Мене переслідували. Мене хотіли знищити — не за злочин, а за кров у жилах. За походження. За те, ким я є. І тільки так він міг лишатися поруч. 

Вона говорила швидко, уривками, ніби боялася, що він переб’є.

— Він оголосив про заручини, бо його слово важить. Бо ніхто не наважився б так просто торкнутися «нареченої генерала», навіть колишнього. Я не встигла ні погодитися, ні заперечити, бо не мала вибору. І між нами ніколи… — вона зупинилася, ковтнула сльози, — ніколи не було нічого, окрім домовленості.

Тиша після її слів була глибшою, ніж усі попередні.

Дарілей стояв нерухомо. Повільно в ньому складалися уламки — спокій Вельрана, його відступ, його мовчазна гідність. Усе, що здавалося очевидним, раптом втратило форму.

— Ти… — він замовк, не знаходячи слів. — Чому ти не сказала раніше?

Вона нарешті подивилася йому в очі. У її погляді було все — страх, сором, кохання і втома.

— Бо ти не питав як чоловік, — тихо сказала вона. — Ти говорив як правитель.

Вона нарешті підвела на нього погляд — і в ньому не було докору. Лише втома і щось гірше за біль.

— А я думала, що ти прийшов не до мене, — продовжила вона. — Не через мене. А тому, що так було потрібно. Бо бранку знайдено. Бо справу завершено. Бо вирок можна виконувати.

Слова падали повільно, але кожне било точно.

— Я не мала права… Не тому, що почуття були неправильні, — додала вона глухо. — А тому, що вони були небезпечні.

Вона запнулася, зціпила зуби.

 — Я не мала права відчувати щось до тебе. Не мала права показати, як мене розриває. Бо якщо для тебе я була лише обов’язком — тоді мої почуття були б слабкістю. А слабкість тут означала смерть.

Дарілей завмер. Він не перебивав. Не смів.

— Тому я була холодною, — її голос тремтів, але вона трималася. — Різкою. Жорсткою. Не тому, що не відчувала. А тому, що мусила вижити. Я відштовхувала першою, щоб не дати вдарити.

Вона гірко всміхнулася.

— Я ж не знала… — прошепотіла вона. — Я дізналася про твої почуття тільки на суді. Коли почула, як ти захищав мене. З самого початку. Коли зрозуміла, що ти боровся один проти всіх. За мене.

Тиша між ними стала майже фізичною.

Дарілей повільно видихнув. Його рука, що досі була стиснута в кулак, безсило опустилася.

— Ти весь цей час думала, що я… — він замовк, не знаходячи слів. — Що мені байдуже?

Вона кивнула.

— Я думала, що почуття — не для тебе. Що ти прийшов у темницю як суддя. Здійснити вирок. Вчинити як спадкоємець.

Він закрив очі на мить.

— А я, — глухо мовив він, — переконував себе, що ти зробила вибір. Що маєш інше життя. Іншого чоловіка. І що мої почуття — це лише слабкість, яку треба придушити й не вимагати нічого від тебе. 

Він подивився на неї — вперше без страху бути неправим.