57 звільнення

Навіть коли площа вибухала схвальним гулом, а слова про нову добу для ельфійського народу лягали на слух, мов клятва, Дарілей був там лише тілом. Розумом і серцем він уже спускався сходами під палацом — туди, де за холодним камінням і залізними ґратами чекала Еліріан.

На площі він був спадкоємцем, символом, голосом майбутнього. У темниці — лише чоловіком, який ішов назустріч власному вироку.

Він довів справу до кінця так, як вимагав обов’язок. Дав накази. Вислухав звіти. Побачив, як варта веде закутих радників, як руйнується змова, що ледь не роздерла не тільки величне місто Іктаріс, ельфійський народ, а й можливо всю Андалу. Влада утверджувалася не оплесками, а тишею покори — і вона настала.

Лише тоді Дарілей дозволив собі піти.

Він не кликав ні радників, ні охорони понад необхідне. Крокував швидко, майже різко, ніби боявся, що зволікання знову щось у нього відбере. Палацові коридори змінювалися вузькими сходами, світло — сутінками, мармур — сирим каменем.

Підземелля зустріло його холодом і запахом вологи. Холод пробрався під шкіру, і Дарілей раптом зрозумів — у жодному бою йому не було так страшно, як зараз.

Ще не діставшись камери, він почув голоси — приглушені, напружені. Гостра суперечка. Голос Еліріан лунав різкіше за ланцюги — зламаний, але не скорений. І цей звук болів сильніше, ніж якби вона кричала.

Дарілей не зупинився і не став прислухатися. Він не мав права підглядати чужі слова — лише винести остаточне рішення.

Коли він наблизився Вельран та Еліріан різко змовкли.

Тиша впала раптово, важка, мов камінь. Погляди зійшлися на ньому. На мить час ніби спинився.

Еліріан першою впізнала його. Вона була блідіша, ніж він пам’ятав. Але дивилася так само — гостро, прямо, ніби між ними не було ні ґрат, ні страху смерті. Полегшення промайнуло на її обличчі, змітаючи втому й образу, і в наступну ж мить в очах заблищали сльози.

Дарілей зібрав у собі сили й заговорив рівно, майже офіційно, ніби за цими словами не стояла розірвана навпіл душа. Та кожне слово було цвяхом, який він забивав у власні груди.

— Віднині ти вільна, Еліріан Тірвен. — Він дивився не їй у вічі, а трохи вище, ніби так було легше не зірватися. — Ті, хто стояв за цим хаосом, затримані. Ніхто більше не має права переслідувати тебе чи використовувати як зручне виправдання для власних злочинів.

Варта відчинила ґрати. Метал зойкнув, і цей звук різонув Дарілея гірше за меч.

Еліріан зробила крок уперед. Її губи тремтіли.

— Ваша Світлосте, Дарілею… — тихо почала вона.

Він не почув. Або не дозволив собі почути. Бо якщо почує — зламається. А зламаний правитель не врятує ні її, ні народ.

— Ти можеш повернутися до нормального життя, — продовжив він швидко, ніби боявся пауз. — Ти й генерал Вельран… — слово застрягло в горлі, але він примусив себе договорити, — …зможете одружитися й жити разом спокійно. Без страху. Так, як і мало бути від самого початку.

Вельран стояв осторонь, напружений, зціпивши щелепи. Він не втручався, але його присутність відчувалася, мов тінь, що розділяла.

Еліріан знову спробувала заговорити, вже впевненіше:

— Це не так, як ти думаєш…

Та Дарілей уже зробив крок назад.

Він відчував, як щось усередині стискається, ламається, але змушував себе тримати обличчя спокійним. Правитель не має права на слабкість. Навіть коли серце кричить. І вперше він подумав: а якщо саме це правило і є найбільшою брехнею? Але він зібрався. І вимовив наступні слова так, ніби підписував вирок — не їй, собі.

— Я щиро бажаю тобі щастя, — промовив він нарешті. — Разом із Вельраном.

Ці слова були мов гірка отрута на язиці.

Еліріан застигла. Її очі наповнилися слізьми, але цього разу в них було не полегшення — біль і відчай.

— Дарілею… — прошепотіла вона, і в цьому імені було більше, ніж у будь-якій промові.

Він уже повертався, не дозволяючи собі обернутися. Якби він подивився на неї ще раз — усе, що він вибудував такою ціною, могло розсипатися.

Крок. Ще один.

За спиною залишалася темниця. І кохання, яке він сам відпустив, бо вірив, що так правильно.

Але вперше за весь цей шлях у його грудях оселився сумнів: чи справді правитель завжди має жертвувати саме тим, що робить його живим.

Раптово ніжні пальці з силою схопили його зап'ястя. Еліріан не дала йому піти.

Вона вчепилася в його руку з відчайдушною рішучістю — так, ніби ще мить, і він зникне назавжди. Різкий рух — і Дарілей уже дивився їй просто в очі, не маючи змоги сховатися ні за титулом, ні за холодною стриманістю.

Мить тягнулася болісно довго. Він ще міг вирвати руку. Ще міг піти. І саме тому не зробив цього.

А тоді вона поцілувала його.

Без вагань. Без дозволу. Без страху.

У цьому поцілунку було все — біль довгих днів у темряві, страх бути знищеною лише за сам факт існування, гнів на несправедливість і крихка, вперта надія. І кохання. Таке живе й оголене, що воно обпікало.

І вперше за весь цей шлях Дарілей дозволив собі бути не правителем — живим. Він завмер лише на подих.

Один удар серця.

І цього вистачило, щоб усе, що він так довго будував, розсипалося. Він відповів — так само палко, так само беззастережно. Його рука сама знайшла її талію, притискаючи ближче, ніби світ справді міг зникнути, якщо він її відпустить.

У ту мить не існувало ні темниці, ні корони, ні боргів перед народом. Лише вона. І він. І правда, яку вже неможливо було заперечувати.

Тактовний кашель збоку прозвучав неприродно голосно.

Реальність вдарила безжально.

Вони відсторонилися, важко дихаючи, ніби щойно виринули з глибини. Дарілей дивився на Еліріан так, ніби бачив її вперше — і водночас знав завжди. Вона ж почервоніла до самих вух усвідомивши, що саме щойно зробила.

Еліріан опустила погляд, губи тремтіли, але цього разу — не від страху. А йому здавалося, що він щойно переступив межу, яку сам же охороняв усе життя. Зрадив власним принципам.

Вельран стояв спокійно. Надто спокійно.