56 істинний спадкоємець

Міський дзвін прорізав повітря раптово й тривожно.

Спершу один. Потім другий. Третій.

Іктаріс заворушився, мов живий організм, що прокинувся від різкого болю. На вежах задзвонили дзвони, і площа перед головним палацом за лічені миті почала наповнюватися народом. Голоси зливалися в гул очікування, погляди спрямовувалися до головної брами.

— Вершники…

— Вони повертаються…

— Хто?..

Першим з туману ранкового повітря виринув Дарілей.

Він їхав рівно, зібрано, з прямою спиною. На його обладунках ще виднілися сліди бою — подряпини, підпали, засохла кров, — але погляд був ясним і твердим. Таким дивляться не ті, хто вижив випадково, а ті, хто вистояв.

Позаду, на кілька корпусів, тримався Лефір.

Його кінь ішов повільніше. Через сідло було перекинуто ельфа зі зв’язаними руками — непритомного або прикинутого таким. Дехто з радників впізнав його ще здалеку. І саме в цю мить кілька облич на трибуні зблідли так різко, ніби з них витягли життя.

Їх план тріщав. Ні — він розвалювався.

Над усіма, мов тінь і вирок водночас, у повітрі летіла Сеймарін. Смарагдові крила були розгорнуті, але не демонстративно — радше стримано, як знак присутності, яку неможливо ігнорувати.

Коли вони в’їхали на площу, натовп стих.

Дарілей спішився. Кожен його рух був чітким, позбавленим метушні. Він узяв посудину з водою зі священного джерела й підійшов до амфори Мідгерна.

Мить — і вода торкнулася її стінок.

Амфора спалахнула світлом.

Не різким, не сліпучим — глибоким, живим сяйвом, що розійшлося хвилею по площі. Камінь під ногами відгукнувся ледь відчутним тремтінням, повітря наповнилося тихим гулом, схожим на подих лісу.

Король затамував подих.

А потім — видихнув.

Повільно. Полегшено. Так, як видихають лише ті, хто щойно повернув сина з межі смерті.

Один за одним ельфи опускалися на коліно.

Без наказу. Без сигналу.

Визнання було беззаперечним.

Першим коліно схилив Лефір.

Він зробив це мовчки, опустивши голову, без театральності — як той, хто прийняв істину, навіть якщо вона розтрощила його уявлення про світ.

Тиша опустилася на площу.

Дарілей ступив уперед.

Він не поспішав. Дав цій тиші закріпитися, проникнути в кожного, хто стояв перед ним — у тих, хто вірив, у тих, хто сумнівався, і особливо в тих, хто вже знав, що програв.

— Ельфи Андали, — заговорив він.

Голос був спокійним, але в ньому звучала сила, що не потребувала підвищеного тону.

— Духи-охоронці дали відповідь. Не мені — вам. Вони засвідчили не лише моє право, а й наш шлях.

Він перевів погляд на радників, що стояли нерухомо, мов статуї.

— Сьогодні стало очевидно: найбільша загроза нашому народові — не ззовні. Вона народжується там, де страх називають традицією, а жорстокість — волею предків.

Легкий рух — і його погляд ковзнув до зв’язаного ельфа.

— Справедливість буде. Для всіх. І вона більше не служитиме інструментом у чужих руках.

Дарілей випростався.

— Я не обіцяю легких часів. Я обіцяю чесні. Час, у якому сила Андали полягатиме не в чистоті крові, а в здатності жити, змінюватися й вистояти.

Над площею повисла тиша — інша. Уже не тривожна.

Сеймарін повільно опустилася поруч, склавши крила. На її обличчі не було усмішки — лише уважний, проникливий погляд.

Дарілей знову підвів голос.

— Мій шлях — не примха і не слабкість, — мовив він чітко, щоб кожне слово лягало в тишу, мов камінь у воду. — Я обрав його свідомо. І не сам. Духи-охоронці дали мені своє благословення й підтвердили правильність моїх намірів. Не страх і не ненависть є їхньою волею, а життя й рівновага.

Він зробив паузу, даючи словам укорінитися.

— Напівкровки — не кара і не прокляття. Вони — сила. Міст між світами, якого ми так довго боялися. Новий шлях до процвітання нашого народу, якщо ми наважимося побачити в них не загрозу, а можливість.

У натовпі прокотилося приглушене хвилювання.

Тоді вперед ступила Сеймарін.

Її постать була спокійною, але відчувалося: кожен, хто дивиться на неї, стоїть перед істотою, що бачила більше, ніж вони здатні уявити. Вона підняла руку — і шум стих.

— Коли я визволяла землі Андали від вічного шторму, — заговорила вона рівним, але твердим голосом, — однією з умов, поставлених правителям, було прийняття правди, якої ви всі так боялися й заперечували.

Вона обвела поглядом площу.

— Напівкровки — не зло. Не лихо. Вони мають право жити без осуду й страху. І саме вони принесуть неабияку користь усім вашим землям, якщо їм дозволити існувати не в тіні вироків, а в світлі вибору.

Її погляд став холоднішим.

— А справжні монстри… — Сеймарін ледь усміхнулася, — ховаються не на узліссях і не серед вигнанців. Вони носять шати поважності, говорять про традиції й прикривають власну жадобу і страх високими словами.

У кількох радників здригнулися плечі.

— Саме вони стали причиною хаосу в Іктарісі, — продовжила вона. — Еліріан Тірвен була лише використана. Лише прикриття для їхніх планів, щоб розбурхати вас, розколоти народ і привести події туди, де їм було вигідно.

Настала важка, гнітюча тиша.

Дарілей ступив уперед востаннє.

— Ви чули правду, — промовив він. — І тепер вона матиме наслідки.

Він повернувся до варти.

— Заарештувати радників, причетних до змови. Нікого не відпускати. Розслідування буде відкритим, а покарання — справедливим і невідворотним.

Списки з іменами причетних здригнулися в руках вартових, коли ті рушили вперед.

Дарілей знову звернувся до народу:

— Відсьогодні ельфійський народ і всі землі Андали стоятимуть не на страху, а на відповідальності. Не на крові, а на виборі. І кожен, хто винен, відповість — незалежно від титулу, імені чи роду.

Над площею повисло мовчазне розуміння.

Епоха змінилася.