55 священне серце лісу

Дарілей не став більше гаяти часу. Свиснув — і кінь відгукнувся одразу, мов відчував його напругу. Один рух — і він уже в сідлі. Без вагань, без зайвих слів Дарілей рушив углиб лісу, туди, де чекало джерело.

Над верхівками дерев здійнявся подих вітру — Сеймарін злетіла в небо й трималася на відстані, як і обіцяла. Вона була поруч, але недосяжна. Присутня — і водночас відсторонена. Саме так, як йому зараз було потрібно. І водночас — ні.

Думки накочувалися хвилею.

«Я вже спізнився?»

Ця думка різонула гостріше за будь-яке лезо. А якщо він втратив надто багато часу через бій? Якщо Лефір уже на зворотному шляху, якщо вода з першоджерела вже в амфорі, й в Іктарісі готуються проголосити нового спадкоємця?

Дарілей стиснув повіддя так, що пальці побіліли.

«Я живий лише тому, що Сеймарін була поруч. Я мав дозволити їй втрутитися. Одним ударом — і все було б закінчено.»

Думка була підлою. І небезпечною.

— Ні, — хрипко видихнув він, сам до себе, ніби відганяючи нав’язливого ворога.

Він учинив правильно. Мусив учинити саме так.

Це не був випадковий напад. І не просто змова. Це була частина його шляху — брудна, кривава, але невід’ємна. Перевірка не лише сили, а й вибору. І якщо він дозволив би Сеймарін знищити їх за нього, хай навіть справедливо, хай навіть швидко, — ця перемога завжди мала б тріщину.

«Правитель, що ховається за спиною чужої сили, — холодно озвався внутрішній голос. — Хіба такого визнають духи?»

Навіть якщо він дістався б до джерела першим, навіть якщо наповнив би амфору, він знав би правду. Знав би, що не витримав. Що скористався тим, що було під рукою, замість пройти шлях до кінця самостійно. І з часом сумніви зруйнували б його зсередини. 

Дарілей глибоко вдихнув. Ліс відповів тихим шелестом, ніби слухав. Він пришпорив коня й ще швидше помчав між древніми стовбурами.

«Ця дорога — моя. Моя кров, мій меч, мій вибір.»

Кінь вискочив на галявину різко, майже стрибком. Сонце вдарило в очі, сліпуче й нещадне після напівтемряви лісу. Дарілей інстинктивно натягнув повіддя й кінь зупинився.

Полегшення прийшло першим — коротким, майже солодким. Він устиг, Лефір був ще біля джерела. А за ним — тривога. Чому він досі тут?

Лефір стояв непорушно. Спокійно. Він не набирав воду, не збирався у зворотню дорогу, а вичікував. Він дивився на Дарілея — уважно, зосереджено, із холодним розрахунком так, ніби знав наперед, що принц з’явиться саме зараз. 

Це було неправильним.

Дарілей спішився, відчуваючи, як напруга знову збирається в тілі, мов туго натягнута тятива. Кілька кроків уперед. Принц зупинився на протилежному боці струмка. І між ними пролягла як межа, смужка води — вузька, прозора, майже беззахисна у своїй тиші.

Краєм зору він помітив, як Сеймарін опустилася неподалік. Вона не втручалася. Не рухалася. Просто була — мов тінь над подіями, мов мовчазний свідок або остаточний вирок.

Лефір заговорив першим.

— Ти таки прийшов, — мовив він рівно, без злості, але й без радості. — Я знав. Але сподівався, що в тобі залишилося достаньо честі, щоб відступитися.

Дарілей не відповів. Він чекав.

— Ти завжди приходиш, навіть не бажаючи розуміти наскільки цим шкодиш, — продовжив Лефір і зробив крок ближче. — Навіть коли мав би зупинитися й подумати хоч раз не про себе.

В його голосі з’явився вогонь — стриманий, але щирий.

— Ти забув про свій обов’язок, Дарілею з благородного роду Лесарі. Про справжній. Про єдиний, що має значення. Ельфійський правитель не належить собі. Він належить народу. Землям. Майбутньому. Навіть якщо для цього доводиться жертвувати собою. Своїми почуттями. Своїми слабкостями.

Дарілей відчув, як слова влучають точно — не в броню, а в щілини між нею. Він сам неодноразово ставив собі ці питання: чи правильно вчиняє, роблячи саме такий вибір?

— А ти… — Лефір зупинився навпроти струмка. — Ти поставив власні почуття вище за благополуччя всього ельфійського роду. Ти дозволив собі вагатися там, де правитель не має права на сумнів. Ти обрав не народ — ти обрав серце. І до кого? До напівкровки. До тієї кого першим мав би стратити.

Він говорив із переконанням. Не грав. Не маніпулював. Він вірив у кожне слово.

Дарілей нарешті заговорив. Спокійно. Без підвищеного тону. Саме це робило його відповідь небезпечною.

— Це ти помиляєшся, Лефіре, — мовив він рівно, дивлячись просто в очі супернику. — Я тут не лише тому, що відстоюю власні почуття.

Він зробив крок уперед, зупинившись майже біля самого струмка, ніби проводячи межу не лише між ними, а й між двома уявленнями про майбутнє.

— Я тут тому, що настав час нарешті порвати старі кайдани упереджень, — продовжив Дарілей. — Ті, якими ми самі скували себе. Час перестати дивитися на тих, у кому тече не лише ельфійська кров, як на загрозу. Не через страх. Не через їхню інакшість.

Його голос не тремтів, але в ньому звучала напруга — глибока, вистраждана.

— Ти говориш про жертву, — він ледь нахилив голову. — Але скажи мені, Лефіре: хіба не найбільша жертва — це приректи власний народ на застій? На повторення одних і тих самих помилок, лише тому, що вони зручні й звичні?

Лефір стиснув щелепи, але не перебив.

— У тих, кого ти називаєш загрозою, — продовжив Дарілей, — криється велика сила. Сила змінювати, доповнювати, підносити. Вона не знищить наш народ. Вона зробить його сильнішим. Живішим. Здатним вистояти в світі, який давно перестав бути лише ельфійським.

Він затримав погляд на Лефірі.

— Ти готовий віддати себе без жалю, — це гідно поваги. Але я не готовий віддати майбутнє ельфів страху, замаскованому під благочестя.

Дарілей випростався.

— Якщо духи справді обрали тебе, — тихіше додав він, — тоді нехай вони почують і це. Бо правитель, який боїться змін, — уже програв.

Дарілей ступив ще ближче. Лефір різко вихопив меч і наставив його просто на груди принца.

— Ти глибоко помиляєшся, — різко мовив він, і в голосі бриніла напруга. — І я це доведу. Твої переконання хибні, а шлях, який ти обрав, веде до загибелі ельфійського народу. Інакше предки не покликали б мене. Більше жодного кроку. Інакше я виконаю їхню волю й заберу твоє життя тут і зараз.