54 Бій

Дарілей різко відскочив убік, але полум’я все ж лизнуло плече. Свідомість різонув гострий, пекучий біль — короткий, злий, такий, що на мить хотілося стиснути зуби й вилаятися, але він силоміць відгородився від нього, зосередившись на нападниках.

Їх було кілька — озброєні клинками й магічними артефактами.

Шлях до священного лісу було відрізано. Рятуючись від нового смертельного спалаху вогню, Дарілей перекотився вбік і тепер між ним і порятунком стояли вбивці. Єдиний спосіб дістатися до лісу — прориватися з боєм.

— Хто ви такі? — загрозливо запитав принц, випроставшись.

Йому конче потрібно було виграти час. Хоч кілька митей — щоб скласти план.

Раптом просто з неба між ним та найманцями вихором упала Сеймарін. Дарілей навіть встиг забути про її супровід. Під її ногами земля гулко здригнулася від потужного удару. Довкола заклубочилася магія — густа, напружена, ледве стримувана, ніби у ній відлунював гнів самого священного лісу.

Нападники на мить розгубилися й інстинктивно відступили на кілька кроків, та тікати не збиралися. Навпаки направили зброю тепер на них обох і приготувалися до бою.

— Зупинися! — різко вигукнув Дарілей, ледве встигнувши її перехопити.

Сеймарін уже піднесла руку. Заклинання було майже завершене: концентрована магія яскраво сяяла, готова будь-якої миті зірватися з пальців і стерти супротивників на порох. Вона завмерла й, не розуміючи, насупилася.

— Ти не повинна втручатися, — коротко кинув Дарілей.

— Не втручатися?! — вибухнула вона, навіть не опускаючи руки.

Вона різко перевела погляд на нападників, більше не стримуючи емоцій та не підбираючи слова, як це робила під час гучних промов на площі.

— Ти взагалі при здоровому глузді? Вони тут, щоб убити тебе й красиво підлаштувати це під «волю духів-хранителів»! Невже ти сам цього не зрозумів? У цей ритуал уже давно втрутилися — якщо ти раптом не помітив. Навіщо цей безрозсудний героїзм? Бодай раз подумай головою! 

Дарілей ледь сіпнув кутиком губ.

— Бачу, ти все ще не вмієш добирати слова, — кинув він іронічно, не зводячи погляду з ворогів. — Приємно знати, що новий статус не зробив із тебе холодну ікону. А то я вже й хвилюватися почав.

Сеймарін фиркнула.

— Зворушливо. Тебе зараз спалять на головешки, а ти все ще вправляєшся в дотепності. Зарозумілість у тебе, бачу, таки безсмертна.

— І все ж не втручайся, — сказав Дарілей уже серйозніше, перехоплюючи клинок зручніше. — Ти тут спостерігач. Це випробування — моє.

— Ага, звісно, — зневажливо відгукнулася вона. — Дуже «священне» випробування з найманцями та бойовими артефактами. Прямо як зі сторінок храмових літописів.

Та все ж магія на її пальцях згасла.

Сеймарін відступила до дерева-хранителя й сперлася на нього спиною, схрестивши руки. Нападники нервово переводили погляд то на неї, то на принца, не наважуючись рушити першими.

— Ну що? — недбало кинув Дарілей. — Збираєтесь нападати чи ні? Я трохи обмежений у часі й не планую довго милуватися вашою нерішучістю.

— Сміливіше, — з отруйною люб’язністю додала Сеймарін. — Він повністю у вашому розпорядженні. Тепер я не збираюся допомагати, навіть якщо попросить. Робіть що задумали. Може, якщо добре підсмажите йому зад, це хоч трохи зіб’є пиху й поверне здатність тверезо мислити.

Один з ельфів нарешті зважився й кинувся вперед з мечем, крадькома косячись на Сеймарін.

Вона не поворухнулася. Цього виявилося достатньо. Осмілівши, нападники рвонули на Дарілея всі разом й оточили з усіх боків.

Дарілей зустрів перший удар клинком, і метал дзенькнув так близько до обличчя, що відлуння віддалося на шкірі.

«Занадто швидко, рухи чіткі. Вони не прості найманці, а добре треновані вбивці.»

Він розвернувся на п’яті відбиваючи черговий випад, і пропускаючи ще одне лезо повз бік, яке майже його дістало. Та одразу ж відчув, як інший удар дістав його, меч ковзнувши по спині, розрізав тканину й шкіру. Біль був глухий, липкий — не той, що кричить, а той, що повільно забирає сили.

«Чудово. Саме те, чого бракувало.»

Він пішов уперед, стримуючи нападників на відстані й не даючи затиснути. Через силу змушував себе не озиратися на ліс. Не думати про те, що до безпеки — кілька кроків. Кілька проклятих кроків, які зараз були недосяжнішими за небо. Він сам прийняв рішення битися. Тепер мусить йти до кінця.

Один із нападників підняв артефакт — кристал спалахнув жаром.

— Прокляття! Не дочекаєшся! — прошипів Дарілей і кинувся вперед.

Полум’я вибухнуло там, де він щойно стояв. Повітря обпекло легені, і він відчув, як жар знову лизнув плече, вже пошкоджене раніше. Світ на мить потемнів.

«Не зараз. Тільки не зараз.»

Він ударив навскіс, не цілячись — на інстинкті. Меч увійшов у плече одного з ельфів, той закричав і впав, стискаючи рану. Дарілей вирвав клинок і тут же ледве встиг підняти його для захисту.

Удар був важкий. Занадто важкий.

Його відкинуло назад, ноги заплуталися, і він впав на одне коліно. Перед очима спалахнули іскри.

«Ось так це і закінчиться? Не дуже героїчно.»

Він побачив, як клинок опускається зверху — повільно й невблаганно. У цю мить він чітко усвідомив: не встигне. Та в останню секунду все ж викинув меч над головою. Іскри від потужного удару бризнули навсібіч. Дарілей підхопив лезо свого клинка іншою рукою, намагаючись витримати натиск супротивника. Пекучий біль прошив долоню, кров потекла по руці. Але він лише міцніше стиснув лезо.

— Дарілей! — голос Сеймарін прорізав простір, уже без сарказму, голий і різкий.

Магія навколо неї знову збурилася, дерева-хранителі тривожно зашелестіли.

— Не… смій… — хрипко видихнув він, сам не знаючи, звідки взявся голос. — Не… втручайся…

Вона завмерла. Він бачив це краєм ока — як напружилися її плечі, як пальці стиснулися в кулаки. Як їй доводиться буквально тримати себе на місці.

Це дало йому сил.

Дарілей різко відкинув меч нападника й рвонувся вперед і вбік, лезо ковзнуло по його боці, розпорюючи одяг і плоть. Біль був сліпучий, але він уже бив у відповідь.