53 випробування почалося

Дарілей та Лефір обмінялися короткими, безмовними поглядами — без виклику, без ворожості, радше з холодним усвідомленням неминучого. Потому майже одночасно скочили на коней.

Сеймарін не стала зволікати.

— Авіс алас, — швидко й чітко промовила вона заклинання.

За її спиною знову спалахнули смарагдові крила. Магія вирвалася з тріскотом розрізаючи повітря довкола, і за мить вона рвонула вгору, залишивши позаду площу, напругу й завмерлі погляди.

Селхарон лише провів її хмурим, важким поглядом.

Висота зустріла Сеймарін холодним вітром і тишею, що завжди приходила після першого ривка. Місто швидко зменшувалося під нею, розпадаючись на чіткі лінії вулиць і плями світла. Дорога, якою рушили вершники, тяглася вперед сріблястою стрічкою.

Вони їхали швидко.

Дарілей і Лефір обрали майже один і той самий шлях — найкоротший через нейтральні дикі землі, найпряміший до священного лісу. Та все ж трималися на значній відстані один від одного, ніби невидима межа пролягла поміж ними ще задовго до початку випробування.

З такої висоти Сеймарін бачила обох.

Дарілей тримався впевнено, без зайвої поспішності. Його рухи були зібраними, точними — так їдуть ті, хто звик до походів і не марнує сил даремно. Лефір, навпаки, підганяв коня, ніби намагаючись випередити не суперника, а саму долю.

Вітер тягнув за собою запах землі, трав, каменю. Андала розкривалася під нею спокійною й майже безтурботною — такою, якою вона завжди здавалася перед бурею.

Сеймарін летіла вище, ніж потрібно було для нагляду. Достатньо далеко, щоб не втручатися. Достатньо близько, щоб бачити все.

Вона стримувала себе.

Не наближалася. Не сповільнювала їхній рух. Не торкалася ниток магії, що тягнулися вздовж дороги, старих і глибоко вкорінених у землю. Лише дивилася.

Години минали рівно й спокійно.

Вершники не зупинялися, не збивалися зі шляху, не перетиналися. Дорога вела їх крізь пагорби, відкриті долини й вузькі проходи між скелями. Жодних засідок. Жодних знаків втручання духів. Навіть тварини траплялися рідко й трималися осторонь, ніби сам світ навколо вирішив не заважати.

І поступово напруга в Сеймарін почала слабшати.

Її передчуття, завжди різке й настирливе, мов колючка під шкірою, притихло. Залишилося десь на краю свідомості — не зникло, але й не вимагало уваги.

«Можливо, цього разу я помилилася. Просто втома від дороги зіграла злий жарт зі свідомістю, вималювавши вигадану небезпеку», — майнула думка.

Вона не любила таких думок. Але й ігнорувати очевидне було складно: подорож ішла рівно й гладко.

Священний ліс з’явився не одразу.

Спершу змінилося світло. Воно стало густішим, ніби повітря наповнилося зеленкуватим серпанком. Потім — тиша. Не мертва, а уважна. Така, в якій кожен звук здавався зайвим.

З висоти ліс виглядав темною, щільною масою, що різко відрізнялася від решти ландшафту. Його крони спліталися так тісно, що земля під ними губилася в тіні. Магія тут була старою, важкою, насиченою до межі.

Дарілей і Лефір сповільнили хід майже одночасно, щойно наблизилися до кордону.

Сеймарін знизила політ і завмерла високо над ними, на межі видимості. Звідси вона бачила, як обидва зупиняються, як коні нервово перебирають копитами, відчуваючи те, що ельфи могли лише вгадувати.

Священний ліс чекав.

А Сеймарін, уперше за весь шлях, відчула, як сумнів повільно, майже непомітно, осідає в її грудях.

«Можливо, небезпеки й справді немає», — подумала вона.

І нарешті дозволила собі розслабитися. Не зовсім — лише настільки, наскільки допускала звичка.

Вона трималася високо над кордоном священного лісу, не втручаючись, не торкаючись його магії, як і обіцяла. Тут, у межах ельфійських земель, усе здавалося впорядкованим і незмінним. Чужинець не зайде до цього лісу. Той, хто не має дозволу, не зробить і кроку. Духи-охоронці не помиляються.

Так було завжди.

Перед входом до лісу здіймалися священні дерева — древні, викривлені, мов застиглі у вічному поклоні. У їхніх стовбурах жила жива пам’ять ельфійського народу, а в кронах — магія, що стерегла кордони з незворушною, жорстокою справедливістю.

Вони не ставили запитань. Не вагалися. Ті, в кому не було королівської крові й благословення, зникали миттєво — спалені зсередини чистим, безжальним полум’ям. Принаймні, їй так колись про це розповідали.

Сеймарін спостерігала, як Лефір спішився, поклав долоню на стовбур одного з дерев і завмер. Мить тягнулася. Потім магія ледь ворухнулася — спокійно, без опору.

Дозвіл.

Лефір знову скочив на коня й без вагань заїхав під темні крони.

Сеймарін ковзнула поглядом далі.

Дарілей.

Він діяв знайомо й упевнено — без зайвої урочистості, без напруги. Так рухаються ті, хто вже не раз проходив цим шляхом і знає: ліс його впізнає. Його кров. Його крок.

І саме в цю мить щось різонуло її відчуття.

Не різко. Не боляче. Лише ледь помітно — як тінь у кутку зору, як фальшива нота в бездоганній тиші.

Сеймарін напружилася.

Вона побачила це майже одночасно з тим, як усе зрушило.

З-поміж каміння й коріння, занадто близько до кордону, де не мало бути нікого, вихопилися постаті. Швидкі. Чіткі. Надто підготовлені для випадкових подорожніх. Їхні рухи були злагодженими, а в руках — не проста зброя.

Магічні артефакти.

Сеймарін відчула їхню дію ще до того, як спалахнуло полум’я. Воно було неприродним для цього місця — чужим, агресивним, спрямованим не на тіло, а на саму сутність. На кров. На зв’язок із лісом.

«Ні.»

Дарілей навіть не встиг зробити кроку вперед, як удар прийшов з флангу. Полум’я зірвалося різким спалахом, намагаючись поглинути його повністю, спалити так, як спалюють тих, кого духи не визнають.

Засідка.

Біля самого священного кордону.

Сеймарін різко втягнула повітря. Її крила напружилися інстинктивно, магія відгукнулася ривком — глухим, сердитим.

«Я відчувала, що тут не тільки ритуал, а чийсь холодний розрахунок. І таки не помилилася...»