52.2

Наперед до делегації драконів виступив ельфійський король.

— Я не зрікаюся власних слів і укладених угод, — твердо мовив він, дивлячись прямо на Сеймарін, без жодного натяку на страх. — Борг буде виплачено. Але згодом.

Сеймарін повільно звузила очі, уважно вдивляючись у правителя ельфів. Вона не перебила — лише дозволила тиші повиснути між ними. За її спиною дракони відчутно напружилися: важкі постаті ледь зсунулися, і повітря стало щільнішим, наповнюючись запахом озону, наче перед грозою.

— Ви прибули саме тоді, коли вирішується доля всього нашого народу, — продовжив король велично. — Духи-хранителі послали нам випробування, аби загартувати волю ельфів і провести нас крізь часи неспокою.

Погляд Сеймарін ковзнув убік — до Дарілея й Лефіра, що стояв поруч із ним. На одну-єдину мить у її рисах промайнуло щось схоже на здивування. Воно зникло так швидко, що для всіх довкола лишилося непомітним.

Майже для всіх.

Дарілей устиг вловити цю зміну. Надто добре знав її, щоб не помітити. У грудях несподівано ворухнулося тепло — спогад, що спалахнув і згас.

«Все ж ти не так сильно змінилася», — подумав він із тихою гіркою ніжністю.

— Нині відбувається доленосне випробування благословенних духами, — вів далі король. — Саме духи вкажуть, хто гідний вести наш народ. Тож я прошу вас перепочити з дороги, відновити сили до завершення ритуалу. Ви будете прийняті як почесні гості Андали з усіма належними почестями. А після — отримаєте обіцяну плату.

Сеймарін не кивнула і не відповіла одразу. Її погляд знову повернувся до претендентів, що стояли біля осідланих коней, напружені й мовчазні.

— У чому полягає випробування? — спокійно уточнила вона.

Король ледь нахмурився. Йому не подобалася ця розмова, але він не мав змоги її уникнути. Перед ним стояла вже не та юна дівчина, яка колись несміливо дивилася йому в очі.

— Претенденти вирушать до священного ельфійського лісу. Самі, без жодного супроводу, — почав він холодно. — Туди можуть увійти лише гідні, що мають королівську кров. Із самого серця лісу вони повинні набрати води з першоджерела сили й привезти її до Іктаріса. Хто першим наповнить амфору Мідгерна — буде визнаний істинним обранцем духів-предків, наступником трону.

— Який дивовижний збіг, — протягнула Сеймарін.

У її очах спалахнув ледь помітний вогник холодного розрахунку.

— Чи не сама доля привела мене до Андали саме тепер?

Вона зробила коротку паузу, а тоді продовжила:

— Адже платою за приборкання шторму мені було обіцяно доступ до вашого священного першоджерела. Саме в цьому лісі. Я вирушу туди разом із претендентами.

Наперед несподівано виступив радник Дерміон. Він намагався триматися гідно, хоча страх у його очах важко було приховати.

— Леді Сеймарін, — звернувся він із натягнутою ввічливістю, — ваш візит — велика честь для наших земель. Та цей ритуал священний. Жодна чужинка не має права втручатися в його перебіг.

— Чужинка… — повільно повторила вона.

Її голос похолов, у ньому пролунала відкрита загроза.

— Ви бодай уявляєте, ким я є? Хто ви такий, щоб насмілюватися виступати проти самої волі провидіння?

Її голос змінився — набув глибшого, майже потойбічного звучання. Довкола неї заклубочився смарагдовий магічний туман із блискавками, що проривалися назовні. Нагадуючи всім той самий магічний шторм, що вона приборкала.

— Волею ельфійських духів-хранителів я опинилася тут саме тепер. Саме вони привели мене, щоб засвідчити випробування істинного спадкоємця. Я маю їхнє благословення й право ступати в той ліс. Хіба ви забули, хто був прикликаний у саме серце першоджерела, коли Андалі загрожувало знищення магічним штормом?

Сеймарін повільно обвела поглядом завмерлий натовп. Ніхто не зважувався навіть вдихнути глибше, ніж потрібно.

— Чи є тут хтось, хто сумнівається у великому задумі духів-хранителів?

Вона замовкла. Тиша стала глухою й тиснучою. Відповіді не було.

Кутики її вуст ледь помітно здригнулися — майже усмішка. Дарілей знову це побачив. І знову зрозумів: вона веде всіх туди, куди їй потрібно.

— Як і раніше, моя поява в Андалі не випадкова, — промовила Сеймарін, ступивши вперед. Її голос рівно й твердо прокотився площею. — Я стану незалежним спостерігачем ритуалу. Щоб право вести ельфійський народ отримав той, хто справді гідний. Лише такий правитель заслуговує стояти на чолі. І саме з ним наша делегація вестиме справи.

Вона змовкла. Більше ніхто не наважився заперечити.

— Я не втручатимуся у випробування, — додала вона вже спокійніше. — Воля предків — закон.

На цих словах Сеймарін мимохіть кинула погляд на Дарілея. Лише на мить. Але в ній було щось таке, що не призначалося нікому іншому.

— Нехай же розпочнеться випробування.

Після цих слів вона повернулася до драконів у людській подобі й стишено, але швидко почала віддавати розпорядження:

— Ви залишаєтеся в Іктарісі й очікуєте на моє повернення. Коли питання з наступником ельфів буде владнано, ми вирушимо далі.

Говорячи це, Сеймарін перевірила зброю — коротким, звичним рухом, як робила це сотні разів. Потім торкнулася невеликої магічної сумки на поясі, переконуючись, що все на місці й закріплено надійно.

— Леді Сеймарін, — у її бік ступив один із супроводу, високий, темноволосий, з різкими рисами обличчя й владним поглядом. У його голосі звучав тиск, до якого вона вже надто добре звикла. — Ви, здається, забуваєте про свій новий статус. І про обов’язки, що його супроводжують. Особа вашого рангу не повинна особисто втручатися в подібні справи.

Сеймарін повільно видихнула, не обертаючись до нього одразу. Ця розмова була для них обох занадто знайомою.

— Селхароне, — нарешті мовила вона, тихо, але з чіткою холодною ноткою, — якби я забувала про свій статус кожного разу, коли ти мені про нього нагадуєш, ми б уже давно загубилися в переліку моїх титулів.

Він примружився, стримуючи роздратування, але не відступив.