50 невідомість нестерпна

Ззовні до тюремної камери долинав тривожний гомін. Глухий, рваний, сповнений напруги — він просочувався крізь камінь і ґрати, не даючи спокою. Еліріан чула його надто добре, і з кожною хвилиною її тривога лише зростала.

Коли коридором пролунали кроки, вона здригнулася й нетерпляче кинулася до ґрат. Серце боляче вдарилося об ребра — на мить вона дозволила собі надію.

Та майже одразу відчула розчарування.

Перед камерою стояв Вельран.

Після суду його не повернули до підземелля. Формально — жодних звинувачень проти нього не висунули, навіть попри те, що він відкрито назвав себе її нареченим.

Минулого разу він сам, добровільно, залишився з нею в темниці. До того ж давалися взнаки його колишні заслуги при дворі: колись він був генералом, і навіть роки поза службою не стерли цього статусу остаточно.

Варта, впізнавши його, обмежилася лише коротким поклоном. Один погляд Вельрана — і вартові відійшли далі коридором, залишивши їх наодинці. Полонена за ґратами — й нікуди не дінеться.

— Я, звісно, знаю, що не твій улюблений гість, — з легкою кривою усмішкою мовив Вельран, — але не думав, що ти аж так «зрадієш» моїй появі. Я не прошу стрибати від радості, та твоє невдоволене обличчя трохи ображає моє самолюбство.

Еліріан лише важко зітхнула.

— Твої жарти, як завжди, недоречні, — сухо кинула. — І тобі не пасують.

Вона втомлено поклала долоні на холодні ґрати.

— Що там відбувається? — голос зрадницьки здригнувся. — Яким буде випробування?

Вельран одразу посерйознішав.

— Його оголосять сьогодні опівдні, — відповів він після паузи. — Але я наполягаю: тобі не варто чекати розв’язки тут. Не в цій камері.

Він обережно ковзнув поглядом у бік вартових. Вони стояли далеко, але Вельран усе ж знизив голос.

— У нас усе готово. Я зв’язався з рештою загону — вони вже в Іктарісі й чекають сигналу. Я задіяв старі зв’язки. Поки всі будуть захоплені спостереженням за ходом випробування, ми зможемо влаштувати втечу.

Це була одна з причин, чому він не повернувся до темниці разом з нею. Вільно пересуваючись, він міг дізнаватися більше, діяти швидше, допомагати не лише словами.

Та Еліріан повільно похитала головою.

— Ні.

Вельран насупився.

— Еліріан…

— Якщо він не впорається — помре, — тихо сказала вона. — І навіщо тоді мені жити?

Вельран стиснув щелепи. На обличчі заграли жовна.

— Ти нічим йому не зарадиш, залишаючись тут, — різко кинув він.

— А чим йому допоможе моя втеча? — вона підняла на нього погляд. Прямий. Болісно ясний.

— Хоча б тим, що він не хвилюватиметься про тебе! — зірвалося у Вельрана з уст. — Що зможе зосередитися на випробуванні, а не на тому, чи тебе вже тягнуть на страту!

— Ні, — твердо сказала вона. — Я вирішила.

Мить він дивився на неї з відвертим роздратуванням.

— Ти завжди була впертою до самознищення, — кинув колюче. — У цьому тобі немає рівних.

А потім його голос змінився. Став тихішим. Глибшим.

— Але слухай мене уважно, — сказав він. — Якщо все піде геть до демонів… якщо цей палац перетвориться на різанину — я не питатиму твоєї згоди.

Він нахилився ближче до ґрат.

— Я потягну тебе звідси. Навіть силою. Навіть якщо ти мене за це зненавидиш. Але я не дозволю тобі так безглуздо померти — ні заради кохання, ні заради принципів. Потім ще й подякуєш за це, коли емоції вляжуться й почнеш мислити тверезо.

Він затримав погляд на її обличчі.

— Пообіцяй хоча б, що не зробиш дурниці раніше за мене.

Еліріан мовчала.

Вона на мить заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом знову постала зала суду.

Таємничий ельф, що раптово з'явився. Спокійний. Впевнений. І небезпечно переконаний у власній правоті.

І тихий видих Вельрана.

— Лефір…

Не здивовано. Не розгублено. Швидше… так, ніби побачив примару з минулого.

Вона повільно розплющила очі й уважно подивилася на нього.

— Ти знаєш його, нового претендента, — тихо сказала вона, не питаючи. Констатувала, як факт.

Вельран на мить завмер.

— Знаю, — відповів нарешті.

— Хто він?

Вельран провів долонею по потилиці, ніби намагаючись стерти спогад.

— Колись… він був одним з найперспективніших молодих офіцерів при дворі. Благородний рід, бездоганна підготовка, правильні переконання. Такий, яких дуже любить ельфійська знать.

Він криво всміхнувся.

— І надто правильний, щоб запідозрити, коли його використовують.

Еліріан уважно дивилася на нього.

— Він дивився на тебе, коли йшов із зали, — тихо сказала вона. — Наче… перевіряв, чи ти ще тут.

Вельран глухо хмикнув.

— Не дивно.

— Чому?

Кілька секунд він мовчав.

— Бо колись я був його наставником.

Мить тиші.

— І, схоже, він досі думає, що робить те, чого я його вчив.