50 невідомість нестерпна

Ззовні до тюремної камери долинав тривожний гомін. Глухий, рваний, сповнений напруги — він просочувався крізь камінь і ґрати, не даючи спокою. Еліріан чула його надто добре, і з кожною хвилиною її тривога лише зростала.

Коли коридором пролунали кроки, вона здригнулася й нетерпляче кинулася до ґрат. Серце боляче вдарилося об ребра — на мить вона дозволила собі надію.

Та майже одразу відчула розчарування.

Перед камерою стояв Вельран.

Після суду його не повернули до підземелля. Формально — жодних звинувачень проти нього не висунули, навіть попри те, що він відкрито назвав себе її нареченим.

Минулого разу він сам, добровільно, залишився з нею в темниці. До того ж давалися взнаки його колишні заслуги при дворі: колись він був генералом, і навіть роки поза службою не стерли цього статусу остаточно.

Варта, впізнавши його, обмежилася лише коротким поклоном. Один погляд Вельрана — і вартові відійшли далі коридором, залишивши їх наодинці. Полонена за ґратами — й нікуди не дінеться.

— Я, звісно, знаю, що не твій улюблений гість, — з легкою кривою усмішкою мовив Вельран, — але не думав, що ти аж так «зрадієш» моїй появі. Я не прошу стрибати від радості, та твоє невдоволене обличчя трохи ображає моє самолюбство.

Еліріан лише важко зітхнула.

— Твої жарти, як завжди, недоречні, — сухо кинула. — І тобі не пасують.

Вона втомлено поклала долоні на холодні ґрати.

— Що там відбувається? — голос зрадницьки здригнувся. — Яким буде випробування?

Вельран одразу посерйознішав.

— Його оголосять сьогодні опівдні, — відповів він після паузи. — Але я наполягаю: тобі не варто чекати розв’язки тут. Не в цій камері.

Він обережно ковзнув поглядом у бік вартових. Вони стояли далеко, але Вельран усе ж знизив голос.

— У нас усе готово. Я зв’язався з рештою загону — вони вже в Іктарісі й чекають сигналу. Я задіяв старі зв’язки. Поки всі будуть захоплені спостереженням за ходом випробування, ми зможемо влаштувати втечу.

Це була одна з причин, чому він не повернувся до темниці разом з нею. Вільно пересуваючись, він міг дізнаватися більше, діяти швидше, допомагати не лише словами.

Та Еліріан повільно похитала головою.

— Ні.

Вельран насупився.

— Еліріан…

— Якщо він не впорається — помре, — тихо сказала вона. — І навіщо тоді мені жити?

Вельран стиснув щелепи. На обличчі заграли жовна.

— Ти нічим йому не зарадиш, залишаючись тут, — різко кинув він.

— А чим йому допоможе моя втеча? — вона підняла на нього погляд. Прямий. Болісно ясний.

— Хоча б тим, що він не хвилюватиметься про тебе! — зірвалося у Вельрана з уст. — Що зможе зосередитися на випробуванні, а не на тому, чи тебе вже тягнуть на страту!

— Ні, — твердо сказала вона. — Я вирішила.

Мить він дивився на неї з відвертим роздратуванням.

— Ти завжди була впертою до самознищення, — кинув колюче. — У цьому тобі немає рівних.

А потім його голос змінився. Став тихішим. Глибшим.

— Але слухай мене уважно, — сказав він. — Якщо все піде геть до демонів… якщо цей палац перетвориться на різанину — я не питатиму твоєї згоди.

Він нахилився ближче до ґрат.

— Я потягну тебе звідси. Навіть силою. Навіть якщо ти мене за це зненавидиш. Але я не дозволю тобі так безглуздо померти — ні заради кохання, ні заради принципів. Потім ще й подякуєш за це, коли емоції вляжуться й почнеш мислити тверезо.

Він затримав погляд на її обличчі.

— Пообіцяй хоча б, що не зробиш дурниці раніше за мене.

Еліріан мовчала. І це мовчання було відповіддю важчою за будь-які слова.