49 викриття

Дарілей стояв непорушно, доки Еліріан виводили з зали. Стояв і тоді, коли гул голосів поступово стихав, коли знать розходилася, а напруження, здавалося, ще довго висіло в повітрі, мов запах гару.

Король зупинився біля виходу лише на мить. Кинув на сина важкий, пронизливий погляд — і нічого не сказав. Та цього було досить. Дарілей устиг побачити в ньому бурю невимовленого: тривогу, гнів, страх за нього й безсилу турботу. Але король не мав права на слабкість. Не тепер. Не перед усіма. І він пішов.

За ним потягнулися радники, делегати, знать. Навіть вартові залишили залу, зачинивши за собою важкі двері. Дарілей лишився сам.

Кілька митей він стояв непорушно, прикривши повіки у тиші, що різала слух. А тоді, ніби згадавши, як дихати, він рушив до своїх покоїв. Кроки його були важкими, глухими, мов удари старого молота об камінь.

Поява нового претендента вдарила по ньому не менш боляче, ніж усе, що сталося з Еліріан. Лефір. Благословенний. З незламного роду Рафаліс. Дарілей не очікував, що суд перетвориться на політичну арену. Не очікував, що Дерміон Ельмонте — той самий радник, який роками грав у тінях, — зважиться на відкритий переворот.

Як до цього дійшло? Як він міг ослабити пильність? Коли саме утратив контроль?

Коридори палацу ковтали його постать. Факели кидали довгі тіні на камінь, і раптом — серед глухої тиші — він почув голоси. Приглушені. Суперечливі.

Дарілей сповільнив крок. Прислухався. Жіночий. Чоловічий. Він упізнав їх одразу. Лауріель... і Дерміон?

Він ковзнув уперед безшумно, майже інстинктивно, сховався за колоною. Камінь був холодний, але він цього не відчував. Уся його увага перетворилася на слух.

— Не варто так зухвало кидатися образами, Леді Лауріель, — стримано мовив Дерміон, — ви сьогодні не схожі на себе. Надто емоційні. Як для аристократки. 

— Отже, це я надто емоційна?! — її відточена маска спокою тріснула, і крізь неї прорвався гнів. — А як інакше мені реагувати на те, що ви щойно влаштували?!

— Я особисто нічого не влаштовував, — відповів він рівно. — Це воля предків.

— Залиште ці гучні промови для безмозкого натовпу, а не для мене!

Повисла напружена тиша. А потім Лауріель заговорила вже тихіше, стриманіше — так, як завжди, коли намагалася повернути контроль.

— Ми ж домовлялися. Я поширюю чутки про зловісну силу напівкровки, про її згубний вплив на принца. А ви, зі свого боку, зміцнюєте мої позиції при владі.

Дарілея ніби вдарило. Він ледь стримав порив кинутися вперед. Щелепа стиснулася, м’язи напружилися до болю. Руки зімкнулися в кулаки так сильно, що побіліли пальці.

Зрада.

Від Лауріель. Від жінки, яку він знав усе життя. Гадав, що знав... Він залишився в тіні. Він мусив почути все.

— Тож у чому ви мене звинувачуєте? — спокійно уточнив Дерміон. — Я дотримався угоди. І сумлінно підтримував вас.

— Хіба поява цього Лефіра не перекреслює все?! — її голос зірвався. — Право Дарілея на трон під загрозою. І моя позиція як майбутньої королеви — також!

— Леді Лауріель, — холодно мовив він, і в цьому тоні вже чулося роздратування. — Ми співпрацювали, доки це було вигідно нам обом. Ви хотіли страти напівкровки. Ви хотіли, щоб принца визнали зачарованим і усунули. Хіба ви не отримали бажаного?

— Отримала?! — у її голосі з’явилася паніка. — Принц, його майбутнє під смертельною загрозою! А ця мерзота досі жива!

— Не хвилюйтеся, — майже поблажливо відповів Дерміон. — Щойно Лефір зійде на трон, він її стратить. Вважайте це моїм прощальним подарунком. А щодо принца… 

Запала непевна тиша, ніби Дерміон обмірковував. Дарілей повністю перетворився на слух, щоб нічого не пропустити.

— Ви самі підготували ґрунт. Тож чого ще можна очікувати? — прозвучало із погано прихованою зверхньою насмішкою в голосі. — Так старанно поширювали чутки, навіть розкололи раду на фракції. Без вас втілити це все було б неможливо. На цьому тлі навіть розкол з магами блідне, який ми намагалися підлаштувати.

— Ні… ні… — Лауріель зламалася. — Усе мало бути інакше. Дарілея повинні були лише тимчасово усунути. А після страти тієї тварюки — повернути. Він мав побачити, як я тримала все під контролем, доки він марив тією рудою відьмою. А потім зрозуміти, що лише я гідна його. І ми б разом зійшли на престол…

Слова падали, мов ніж за ножем. Дарілей стояв у тіні, і щось усередині нього остаточно ламалося.

Більше він не міг цього витримати.

Він вийшов із укриття й повільно, важкими кроками рушив до змовників. Його присутність ще не була озвучена, але повітря змінилося — стало холоднішим, напруженішим, ніби коридор затамував подих.

Лауріель стояла до нього спиною. Першим принца помітив Дерміон. На мить у його погляді майнула настороженість, але вже за секунду обличчя набуло звичного виразу холодної ввічливості. Лауріель же продовжувала бурмотіти — доки не помітила, як радник завмер.

Вона різко обернулася.

І зблідла.

Позаду неї стояв Дарілей — непорушний, мов тінь вироку. Його обличчя було холодним і непроникним, а очі палали льодяним вогнем, що пропікав наскрізь.

— Ваша Світлосте, — чемно промовив Дерміон, — ви бажаєте щось обговорити?

Він запитав це так спокійно, ніби щойно не обговорював змову проти нього, а вів світську бесіду про погоду.

— Ми обговоримо з вами все пізніше, — рівно відповів Дарілей, не відводячи погляду від Лауріель. — Коли я доведу своє право на трон і привселюдно усуну вашого ставленика, зміцнивши власну владу. Ось тоді ви відповідатимете за кожне слово.

Лауріель нервово ковтнула. Її пальці затремтіли, зім’явши тканину сукні. Вона розуміла: принц почув достатньо. Але ще чіплялася за ілюзію, що не все.

— Ваша Світлосте, — спокійно відповів Дерміон, — не варто так відверто погрожувати.

Жодна інтонація в голосі Дарілея не справила на нього враження.

— Особливо тим, — додав він з ледь помітною усмішкою, — в чиїх руках зовсім скоро опиниться вся влада.

Дарілей повільно перевів погляд на радника.